На сьогоднішній день Африканський континент, а особливо тропічний (південний) регіон, стає об’єктом інвестиційного зацікавлення цілої низки розвинених країн. Відбувається переосмислення економічної ролі «чорного континенту» та його нових можливостей інклюзії в світову систему господарства.

Переважна частина країн тропічної Африки поступово продовжує ставати на рейки капіталістичного розвитку, зароджується середній прошарок населення, який починає грати помітну роль в політичному житті південноафриканських країн. Південно-Африканська республіка є яскравим прикладом «історії успіху» країни, яка обрала саме такий шлях. Проте поряд з ПАР знаходиться цікаве державне утворення під назвою – Зімбабве, де донедавна спостерігався економічний спад та соцільно-політична депресія.

Тож як так сталося, що країна, яка донедавна була «житницею» Африканського континенту і майже не поступалася рівню економіки ПАР, опинилася в економічній ізоляції, а рівень життя населення впав до мінімального прожиткового показника. Спробуємо з усім цим розібратися.

Колоніальний період

Наприкінці ХІХ ст. країна, яку ми сьгодні знаємо під назвою Зімбабве, знаходилася під управлінням Британської Південно-Африканської Компанії, яка належала Сесілю Родсу, який зумів примусити вождя племені матабеле укласти договір про передачу більшості території розселення етносу, які отримали назву на честь головного колонізатора – Південна і Північна Родезії.

Сесіль Родс

Колонія фактично стала приватною власністю Родса, який до 1923 р. займався визискуванням природних ресурсів на цих територіях. Керівництво колонією повністю перейшло до рук «білих», а племінні утворення силою примушували покидати багаті на золото й алмази землі та проживати в резервації. Будь-який спротив місцевого люду ліквідовувася миттєво за допомогою колоніальних військ.

У 1893 р. проти колоніального режиму Родса повстав вождь племені матабеле Лобенгула, але в битві біля Шангані він втратив 1500 воїнів вбитими, яких «покосили» кулемети «Максим». У 1897 р. вже інший народ шона також здійснив спробу повстання, але був розстріляний кулеметами «Гатлінга». Крім того, рівень децентралізації та міжплемінних конфліктів матабеле і шона лише грав на користь колоніальної адміністрації, які з легкістю використовували ці обставини.

Поділ Родезії

Об’єднання

Після подій 1923 р. країна була поділена дві частини: Північна Родезія, які увійшла до складу Британської імперії; та Південна Родезія, яка знаходилася під керівництвом «білих» переселенців.

У 1953 р. ці два утворення об’єдналися у Федерацію Родезії та Ньясаленду. Федерація почала готуватися до поступового процесу деколонізації, вона також повинна була увійти до складу країн Британської Співдружності.

Проте у 1957 р. на території Південної Родезії лідером профсоюзної організації Джошуа Нкомо було утворено політичну партію – Південнородезійський африканський національний конгрес, який почав вимагати виборчих і громадянських прав для чорношкірого населення, а також провдення аграрної реформи на користь чорношкірої більшості. Зазначимо, що на території обидвох Родезій «біле» населення складало 4-5% із загальної кількості в 10-11 мільйонів населення, тож колонізатори категорично відмовилися визнавати будь-які права за останніми, партія була заборонена, а її лідери вимушені були мігрувати в сусідні країни.

Деколонізація

З 1965 р. починається процес деколонізації Родезії. Британський кабінет Гарольда Вілсона вимагав надати провладні права чорношкірій більшості, що не знайшло прихильності у керівництва Південної Родезії.

В результаті в 1966 р. починається військовий конфлікт проти між Південнородезійськими військами і двома африканськими партизанськими фронтами – Союз африканського народу Зімбабве (САНЗ) й радикалами із Африканського національного союзу (АНС), яких підтримувало СРСР.

Конфлікт тривав аж до самого 1980 р., коли була проголошена незалежність новоутвореної держави Зімбабве, яку очолив член АНС і представник етносу шона Роберт Мугабе. Тандем керівництва САНЗ й АНС тривав до 1982 р., пока лідер останньої не почав чистки членів САНЗ, які належали до народу ндебеле. Ті, у свою чергу намагалися тероризувати прихильників Роберта Мугабе, нападали на фермерів та поліцейські гарнізони. Керівництво Мугабе жорстоко помстилося опозиції фізично знищивши приблизно 20 000 чоловік – представників народу ндебеле та всіх, хто був причетний до колишньої САНЗ.

Що призвело до появи екстрактивих інститутів? Внутрішньоетнічне протистояння, антагонізм «чорного» і «білого» населення країни, жорстка відмова від колоніального минулого, динамічність військових конфліктів як всередині країні, так і ззовні.

До моменту останніх подій в Зімбабве влада Роберта Мугабе мала патрімоніальний характер. В результаті усі найважливіші посади займають люди, які в силу волі їхнього патрона отримали міністерські чи депутатські портфелі. Тобто ці посадовці повністю зобов’язані своїм місцем виключно Мугабе, почасти це члени його етносу шона. Результатом таких ротацій могло бути тільки формування в Зімбабве авторитарного режиму, де представницькі, по-формі, інституції, займає найближче оточення президента.

Реформа і санкції

Економіка незалежного Зімбабве в своїй основі спиралася на сільське господарство, головним чином за рахунок 6 000 розвинених аграрних господарств «білих» фермерів, але фермери, які не накопичували кошти, а навпаки вивозили їх за кордон. Проте саме ці «білі» фермери були основними годувальникам половини населення тропічної Африки. Такого результату вдавалося досягти за рахунок використання технологій та добрив, що в купі із сприятливим кліматом, давали величезні врожаї. Фермери платили до національного бюджету податки, давали додаткові робочі місця тощо.

Власних коштів в Зімбабве було мало, але й вони розтрачувалися на економічно невигідні військові інтервенції в сусідню Анголу чи Мозамбіку протягом 1990-2000 рр. В результаті фінасовий стан країни опинився у скрутному становищі, тож вирішено було його відновити за рахунок так званої аграрної реформи, що фактично зводилося до перерозподілу земельних господарств «білих» фермерів на користь чорношкірого населення.

На ділі провладні військові просто зганяли із земель фермерів, а все майно забирали собі чи віддавали частину ветеранам війни в Родезії. Кількість господарств у країні зменшилася до 300, а неефективне управління цілими господарськими комплексами лише пришвидшило стагнацію економіки. Світове співтовариство ввело проти Зімбабве санкції, а МВФ відмовилося продовжувати надавати кредити для реформ. До липня 2008 р. інфляція досягла фантастичної цифри – 231 000 000% в рік. До чверті населення змушено було виїхати на заробітки в сусідні країни.

На сьогоднішній день показник віддаленості від передових рубежів (даний показник показує наскільки та чи інша країна віддалена від передового рубежу, приймає значення рівні значень, характерних для передової практики для того чи іншого показника, виявленої серед всіх країн за період з 2005 р.) дає Зімбабве 48 балів зі 100 можливих, що є другим після Анголи найгіршим показником економіко-правового розвитку серед низки країн тропічної Африки.

За даними світового фінансово-економічного показника організації Doing Business, Зімбабве погіршило свій інвестиційний клімат на 5%, що також пов’язано із останніми подіями в країни – «тихого» перевороту.

Культурний чинник також зіграв вагому роль в деградації різноманітних інститутів Зімбабве. Прийшовши до влади, Роберт Мугабе почав підтримувати місцеве язичництво із різноманітними обрядами «задобрення духів» і церемоніями початку роботи парламенту під знахарськими замовляннями. Це допомогло йому укріпити й додатково легітимізувати владу в очах звичайних зімбабвійців. Проте культивування язичництва лише погіршило моральний та фізичний стан його адептів. У 2013 р. в країні з’явилася християнська церква, а кількість християн виросла до 5%. Це співпало із початком виходу економіки країни із кризи.

Проте в останній час Зімбабве знову почала оговтуватися після економічної кризи, головним чином при допомозі інвестицій із Китаю. За даними China Investment Tracker, обсяг китайських інвестицій в країну склав до 9,41 млрд доларів. В період з 2005 по 2017 рр. Китай надавав Зімбабве кредити, готував кадри і поставляв озброєння. Китайська допомога, мабуть, зіграла важливу роль в тому, як швидко відбувалося зростання зімбабвійської економіки, що почалося в 2009 р. Це зростання дозволило відбити більшу частину втрат від катастрофічного десятиліття 1998-2008 рр., коли через хаос, викликаний конфіскацією землі у «білих» фермерів і грубих помилок в управлінні економікою зімбабвійський ВВП зменшився майже наполовину. Однак в останні роки зростання сповільнилося, і його прискорення не очікується.

Роман Спірідонов, студент історичного факультету Національного педагогічного університету ім. Драгоманова

Поділитися в соцмережах:


Related Post