Останніми роками Туреччина вкладає безпрецедентно багато ресурсів у присутність в Африці, досягнення культурного впливу, фінансову допомогу, участь в інвестиційних проектах. Все більше турецьких громадян відвідують регіон для досліджень та торгівлі, і уряд страхує можливі ризики.

Туреччина також прагне стати посередником у внутрішніх конфліктах, насамперед сунітських країн, але проникає і далі на південь, активізуючи співпрацю з Південно-Африканською Республікою. Обсяг торгівлі між Туреччиною та субсахарською Африкою з початку ХХІ століття зріс майже удесятеро: з $742 млн у 2000 році до $7,5 млрд у 2013 році.

Зустріч турецької делегації в Нігері в 2013 роцы

Зустріч турецької делегації в Нігері в 2013 роцы

Очевидно, наступний етап присутності – військовий. Якщо миротворчі ініціативи в субсахарській Африці поки що незначні, то повномасштабна інтервенція до Лівії активно обговорюється, входить у публічний дискурс.

У 2014 році Туреччина провела Другий турецько-африканський саміт в Малабо (Екваторіальна Гвінея), постулюючи вектор активної гри в регіоні нарівні з Індією, Китаєм чи ЄС. Учасники саміту затвердили Спільний план дій до 2019 року, зафіксували початок стратегічного партнерства.

У 2010-2015 роках в Африці Анкара відкрила 27 нових посольств (сумарна кількість досягла 39). З іншого боку, кількість дипломатичних представництв африканських країн у Туреччині зросла з 16 до 30, що свідчить про позитивну реакцію місцевих режимів.

Об‘єм африкано-турецької торгівлі збільшився з $5,5 млрд до $20 млрд щорічно. Щорічні інвестиції в африканські підприємства досягли $6 млрд на рік. Сформовані Бізнес-ради з кількома десятками країн. Турецькі авіаперевізники активно розширюють мережу польотів – як вантажних, так і пасажирських. Африканські режими запозичують і деякі риси внутрішньої політики Туреччини.

Один із головних партнерів Анкари в регіоні – Гамбія. У 2013 році Туреччина відмінила Гамбії візовий режим, турецькі спеціалісти тренували гамбійських миротворців, що продемонстрували досить високий професіоналізм за африканськими мірками. Гамбія підтримувала турецький Ізмір під час виборів місця проведення міжнародної виставки EXPO-2020 (переміг, однак, Дубаї). І ось в грудні президент Гамбії Гайя Джамме проголосив створення у країні ісламської республіки – до чого так прагнув Ердоган, лавіруючи між армією, ЄС і традиціоналістами.

Туреччина починає запозичувати досвід Китаю, заохочуючи та фінансуючи навчання африканських студентів у турецьких університетах. В Африці поглиблюється сітка мусульманських шкіл, що підтримуються рухом Фетхуллаха Гюлена (впливового сунністського джамаату, що виступає авангардом модерного неоосманізму в Туреччині), де поряд з якісною освітою та турецькою мовою пропагуються відповідні політичні та історичні погляди. Хоча зараз Гюлен критикує ряд аспектів політики Ердогана. Та без його діяльності навряд чи Туреччина зробила б ставку на реставрацію Османів. Станом на 2014 рік в 34 африканських країнах налічувалося 60 подібних навчальних закладів.

7 січня 2015 року сталось дві знакові події. По-перше, міжнародно визнана влада Сомалі розірвала дипломатичні відносини з Іраном, підтримавши позицію Саудівської Аравії. З іншого боку, представник МЗС Туреччини Емель Темкін заявив про плани створення турецької військово-тренувальної бази на території Сомалі. Влада Сомалі вже контролює біля половини території країни, хоча і різної мірою – за рахунок компромісів з рядом військово-політичних угруповань.

Значна частина урядовців – вихідці з Союзу Ісламських Судів, що були місцевим відгалуженням міжнародного руху братів-мусульман, для яких турецька орієнтації за часів Ердогана стала пріоритетною. Однак Могадішо прагне зберегти відносини з Саудівською Аравією – важливим фінансовим донором. І ситуація сприяє – Анкара налагоджує дружні відносини з Ер-Ріядом (хоча з 2011 року вони були конкурентами за світове лідерство серед сунітських народів). Водночас мудра політика Ердогана, котрий намагається поряд з підтримкою сунітів не погіршувати відносин з Іраном, дозволяє Сомалі не переходити повністю в саудівську орбіту в довгостроковій перспективі.

sdg

Бездомний сомалієць у черзі за їжею біля турецького агентства в Могадішо, Feisal Omar/Reuters

Турецька традиція

Туреччина має тривалу історичну традицію присутності в Африці часів Османської імперії. До кін. ХІХ-поч.ХХ ст. Туніс, Лівія, Єгипет, Судан та Еритрея номінально входили в зону контролю Порти, хоча місцеві правителі користувались значною автономією. Глибинні терени континенту заселяли суністські громади, що визнавали османського падишаха халіфом всіх мусульман (за винятком нетривалої історії альтернативного халіфату Сокото в західному Судані у ХІХ ст.). Перші антиколоніальні рухи, зокрема махдисти у Судані, користувались моральною підтримкою Стамбула.

Після колапсу халіфату кемалістська Туреччина тривалий час була зосереджена на внутрішніх та мікрорегіональних проблемах як протистояння з Грецією за Кіпр, курдська та вірменська політика.

Однак з поч. ХІХ ст. в країні проходить регенерації традиціоналістських сил, насамперед організованих гюленівським рухом, що закінчується курсом Ердогана. Він намагається реабілітувати імперську історію, просуває геополітичну доктрину “неоосманізму”, що спрямована на відродження домінації Туреччини у регіоні колишнього впливу Османів (Балкани, Близький Схід. Північна Африка,Кавказ та Причорномор’я), насамперед економічними та культурними засобами.

Нездатність арабських країн зберегти внутрішній порядок виводить їх з гри за домінування на півночі Африки. Колапс Лівії ліквідував позиції, напрацьованих Каддафі (Лівія як адвокат субтропічної Африки, особливо мусульман), у Єгипту набагато менше ресурсів. Аравійські монархії зосереджені на Сирії, однак підтримують ісламістські рухи в Сахелі та Сахарі, на Африканському розі. Вони – основний конкурент Анкари та першому етапі.

Юрій Олійник

Поділитися в соцмережах:


Related Post