Рабство. Воно досі залишається не просто поширеним, але й нормальним явищем для цілої держави – Мавританії. Як таке можливо? Як живуть мавританські раби? Хто рабовласники?

Центр дослідження Африки переклав статтю колишнього редактора The Atlantic Макса Фішера про те, чому кожний п’ятий мавританець – раб. І чому нічого не змінюється, і навряд чи швидко зміниться. Хоча стаття написана у 2012 році, її тези залишаються актуальними.

За збігом обставин, етнічна роздрібненість, стихійні лиха та політична нестабільність зробили можливим існування Мавританії як рабовласницької держави в XXІ столітті.

Північноафриканська держава Мавританія тричі намагалася скасувати рабство на своїй території, останнього разу в 2007 році, і тричі зазнавала невдач. Хоча 2007 року було встановлено доволі жорсткі покарання за причетність до  рабовласництва – 10 років ув’язнення за утримання рабів та два роки за «сприяння» рабству – рабство залишається надзвичайно поширеним у країні.

Чисельність рабів у Мавританії оцінюється в півтора мільйони осіб, що складає понад 20% населення держави.

Мавританським рабам заборонено мати власність, прізвище, або легальну опіку над їхніми власними дітьми.

Як це не парадоксально, але офіційний уряд країни перебуває у доволі незручному становищі щодо зазначеної проблеми, бо рабство вже є формально скасованим. Тепер уряд вимушений боротися з рабством, одночасно стверджуючи, що його не існує. Зовсім нещодавно, в рамках такої політики були прийняті нові закони, що офіційно були спрямовані на врегулювання умов праці «домашніх робітників».

Такий крок, є спрямованим на поліпшення  умов життя та припинення насильства щодо рабів, дає можливість зробити висновок, що уряд Мавританії, котрий занепокоєний недавньою серією державних переворотів та зайнятий вирішенням проблем слаборозвиненої економіки й китайської експлуатації багатих рибних ресурсів країни, здається, спрямував свої зусилля на боротьбу проти негативних наслідків рабства, а не проти самої практики рабовласництва. Але тут залишається більш глибоке питання: як таке можливо, що рабство, сьогодні, в ХХІ столітті, як і раніше може залишатися не лише поширеним, але й нормальним явищем на рівні цілої держави?

Мавританія створювалася за таких умов, які зробили її ідеальною для збереження та укорінення рабства в наші дні. Штучне утворення країни в кінці епохи колоніалізму, чиї кордони були прокладені європейцями абсолютно довільно, без врахування етнічного розподілу, спричинило те, що на території цієї держави проживають представники зовсім різних етнічних та расових груп, такі як чорні африканці, чорні араби (ас-савда’у), а також білі араби (аль-байда’у) та бербери.

Французький колоніалізм налагодив централізоване управління цими територіями, більша частина населення яких ще нещодавно вела переважно кочовий спосіб життя, змушуючи етнорасові групи, які колись були розділені географічно, співіснувати та конкурувати між собою. У 1970-х роках часті посухи змусили багатьох чорношкірих фермерів та сільських жителів переселитися у міста, створюючи нові класи знедолених і безробітних громадян, які не змогли пристосуватися до нової реальності.

Район Нуакшота, де проживають харатини – сучасні темношкірі раби. 2008 / Bled Runner

Оскільки 50% економіки продовжувало базуватися на сільському господарстві, в містах не можна було знайти достатньо робочих місць. Не маючи інших варіантів й зіткнувшись з вкрай тяжким економічним положенням та етнічною ієрархією, яка стверджувала, що вони варті меншого, ніж їхні білі та арабські співвітчизники, вони стали рабами. Багато хто з переміщених осіб були дітьми, які потребували опікунів. Багато хто з таких опікунів в результаті стали їхніми господарями.

Ситуація повторилася у 1980-х роках, коли за різними оцінками понад 70 тисяч чорних африканців були вигнані з країни, а їхні діти залишилися в Мавританії та були поневолені.

Рабство підтримує саме себе. Перше покоління рабів це доведена до відчаю людина, жінка, найчастіше дитина, яка приймає свій статус в обмін на виживання. Друге покоління рабів окрім рабства вже не знає нічого. Хоча постколоніальні проблеми  Мавританії продовжили та закріпили практику, вона бере свій початок багато поколінь тому.

Як і в Саудівській Аравії, яка не звільняла своїх рабів до 1967 року, рабство було наслідком надзвичайного майнового розшарування між арабами та африканцями, білими та чорними, та часто між осілими та кочовими громадами, останнім з яких не вистачало ресурсів для повернення своїх дітей, викрадених до рабства. У Мавританії рабство бере свій початок з VIII століття, від арабських колоністів, які першими взяли собі чорних рабів. Після того як кількість рабів збільшилася – спочатку внаслідок процесів часів європейського колоніалізму, потім внаслідок криз 1970-1980-х років – згадана практика стала нормою занадто поширеною і занадто пов’язаною із законодавством, щоб бути просто скасованою.

Хоча кількість мавританців, які утримують рабів, є доволі великою, в країні існує потужний рух, що вважає рабство огидним, як це було в ХІХ столітті у північно-східних американців, і як це є в більшості країн світу сьогодні. Існує кілька груп, що ставлять собі за мету боротьбу з рабством: El Hor (арабською «вільні люди»), In’itaq (арабською «для звільнення») та SOS Esclaves (французькою «SOS раби»). Проте їх зусилля, спрямовані на боротьбу проти рабства, були в значній мірі обмежені урядом, управління яким кількаразово переходило з рук в руки внаслідок військових переворотів. Оскільки керівники урядів, що прийшли до влади через військовий переворот, непокояться насамперед про власне виживання, вони ігнорують або придушують групи, що виступають проти рабства, як інакодумців та потенційну загрозу для їхнього режиму.

Діти-раби в місті Аон ель Атру. 2007 / Zbili

Не може бути достатнім просто юридично заборонити рабство в Мавританії; для припинення цієї практики необхідно провести узгоджену та агресивну кампанію по емансипації рабів та допомогти багатьом безпритульним дітям вибратися з їхнього становища, що фактично є рабством. Подібна кампанія була б дуже дорогою, оскільки вимагала б відчуження рабів у заможних мавританців у той час, коли мавританський  режим потребує всієї можливої підтримки, яку він може забезпечити з їх боку, для власного виживання та боротьби з тероризмом.

Звичайно, скасування рабства, тим не менше, в інтересах Мавританії – окрім тяжкого гуманітарного становища, рабство також обмежує  велику частину працездатного населення від роботи на економіку в галузях більш перспективних, ніж ручна праця. Але дана проблема не знаходиться в списку пріоритетів уряду.

Як і більшість країн Африки, Мавританія гостро потребує іноземних інвестицій, але все більше покладається в цій справі на Китай, що має мало інтересу в просуванні питання скасування рабства в країні, порівняно з Заходом, котрий традиційно оцінює важливість гуманітарних проблем дещо вище. За минулий рік США прийшли до висновку, що підтримка демократизації  та прав людини на Близькому Сході та в Північній Африці відповідає їхнім спільним та довгостроковим інтересам.

mavrytania Map

Арабські народні рухи, що є союзниками США, здається готові взяти владу у свої руки та замінити собою правлячі тривалий час режими продажних диктаторів. У такій бідній країні, як Мавританія, дилема, здається, є значно простішою: ми маємо доволі мало причин для збереження status quo, та багато економічних підстав для його зміни та скасування рабства в країні – зокрема перспективна рибна промисловість країни потребує розвитку та додаткових робочих рук. Зараз, однак, тисячі мавританських рабів мало що можуть зробити, їм залишається лише працювати та сподіватися на ліпше майбуття.

Cтаття Макса Фішера опублікована “The Country Where Slavery Is Still Normal” опублікована 28 червня 2011 року в онлайн виданні The Atlantic.

Переклад Дениса Москалика

Поділитися в соцмережах:


Related Post