«З одного боку, суспільство останніми роками демонструє небувалий рівень громадянської єдності й відповідальності за те, що відбувається в країні, та водночас заплющує очі й затуляє вуха, прискорюючи крок, а отже, залишається байдужим, коли кілька людей б’ють одного темношкірого підлітка». Це слова Галини Узу – українки, котра вийшла заміж за африканця, й чий син став жертвою насильства на грунті расової ненависті у 2015 році в Києві. До Всесвітнього дня “Нуль дискримінації” публікуємо статтю української журналістки Тетяни Горбань про те, як живеться “іншим” в Україні.

2015-ий рік в Україні видався «врожайним» на прояви ворожості до людей за расовою чи національною приналежністю. Тут і випадок у мукачівському маршрутному таксі з переселенкою із Сьєрра-Леоне, і відмова у наданні послуг індійським студентам в ужгородському аквапарку, і побиття іноземців у харківському студмістечку… Та ці факти — лише з тих, що потрапили під приціл українських ЗМІ.

Інцидент на стадіоні «Олімпійський» 20 жовтня під час матчу Ліги чемпіонів між «Динамо» і «Челсі» зафіксували британські медіа, тож бійка впала у вічі організації «Футбол проти расизму в Європі». Якщо вищезгадані випадки прояву ксенофобії до темношкірих в Україні, скажімо, — поодинокі випадки, щодо яких українці в рожевих окулярах можуть закидати «тут расизму немає», то випадок на міжнародному матчі — справа серйозніша. УЄФА оштрафували «Динамо» за расизм фанатів на 100 тисяч євро.

Нетерпимість до мирних чужинців, пряма дискримінація і байдужість очевидців до актів насилля над людьми з іншим кольором шкіри говорять, що в українському суспільстві (державі?) не все гаразд. Ксенофобія як нав’язливий страх до всього незнайомого є явищем багатогранним, а неприязнь до представників інших рас чи національностей — однією з її граней. Ми спробували дізнатися, як живеться іноземцям та українцям з неслов’янською зовнішністю у країні, де «активно рубається вікно у Європу», та що робить держава задля їхньої безпеки та комфортної інтеграції в суспільство.

Аверс. Дискримінація і насилля на підставах ненависті

Родина Узу для звичайного українця видалася б незвичайною: батько — африканець, мати — українка, в них — троє синів, серед яких — двійня. Хоча пані Галина, яка цьогоріч із чоловіком відзначає двадцять років шлюбу, незвичайною свою інтернаціональну сім’ю не вважає: «Любов, повага і взаєморозуміння допомагають нам пережити багато труднощів, і незважаючи на те, що ми з чоловіком такі різні, завжди прагнемо залишатися родиною, чути одне одного й дивитися в одному напрямку».

ФОТО 1 Галина та Харрісон Узу

Харрісон та Галина Узу

Познайомилися Галина та Харрісон ще під час навчання в Донецьку. Кажуть, то було кохання із першого погляду. Через півтора року настійливих залицянь з боку молодика, пара побралася. «Мій чоловік — людина з непростою долею. Він родом із далекого африканського селища, де постійно ведуться міжусобні містечкові війни за землі, де є нафта. Харрісон ніколи мені не розповідав байок про те, що він син короля, як полюбляють тут робити деякі африканці. Він завжди був чесним зі мною і поводив себе, як справжній чоловік. Він утікав від розбрату й злиднів на своїй батьківщині, та через 20 років знову опинився на війні [конфлікт на Сході України, — Авт.] і знову став біженцем…» розповідає Галина Узу.

Останні два роки виявилися дуже непростими для родини, та попри все взаємна підтримка дає їм сили, аби пережити будь-які випробування з боку долі. Не завадили вони їм і у вихованні трьох відкритих здібних хлопців. Один із 12-річних двійнят, Джастін, половину свого життя грає у футбол, відтепер — у складі дитячої команди ФК «Арсенал», що в Києві. Другий, Саймон, почав займатися вокалом і хореографією в шоу-групі «АКВА», нині — соліст і лауреат численних всеукраїнських та міжнародних конкурсів. Перший син подружжя Узу, Девід, цього року закінчив школу й маріупольський філіал Дитячо-юнацької академії ФК «Шахтар», уже вступив до одного з київських державних вишів.

Галина і Девід Узу

Галина Узу зі старшим сином Девідом

Саме по завершенні вступної кампанії до вищих навчальних закладів, у серпні, неждано-негадано, Девід Узу став жертвою насилля на ґрунті расової нетерпимості. На станції «Позняки» Київського метрополітену 5 молодиків застосували силу до юнака, вигукуючи образливі расистські звертання. До того ж, їхні товариші стояли осторонь і під’юджували задирак. Зате інші пасажири, за словами матері Девіда, байдуже проходили повз: «З одного боку, суспільство останніми роками демонструє небувалий рівень громадянської єдності й відповідальності за те, що відбувається в країні, та водночас заплющує очі й затуляє вуха, прискорюючи крок, а отже, залишається байдужим, коли кілька людей б’ють одного темношкірого підлітка». Чергового ж міліціонера Лінійного управління метрополітену на місці не було.

Багато ЗМІ надали розголосу цьому випадку, справою зацікавилася Уповноважений Верховної Ради з прав людини Валерія Лутковська й у своєму відкритому зверненні до Генерального прокурора України та Міністра МВС заявила, що згідно зі свідченнями Галини Узу у Facebook, вчинені діяння мали за мотив саме расову нетерпимість (натомість правоохоронці кваліфікували його як умисне легке тілесне ушкодження).

«Справа перебуває в Лінійному управлінні Київського метрополітену. Я особисто зустрічалася з начальником управління Віталієм Биковим. Обіцяли багато, в тому числі — покарати чергового міліціонера на станції метро, який під час нападу на мого сина не виконав належним чином свої обов’язки. Та на сьогоднішній день мені його доля невідома. І ви розумієте, що ми собі не ставимо за мету «розправитися» з міліціонером, — за клопотанням Уповноваженого з прав людини провадження перекваліфікують з хуліганства, вчиненого групою осіб, на порушення рівноправності громадян залежно від їх расової приналежності аж через два місяці з моменту скоєння нападу, та і це є великим проривом для Узу. — Головна проблема — діяння скоєно, але висунути звинувачення немає кому. [Призвідник бійки — світловолосий худорлявий юнак із татуюванням у вигляді українського тризуба на шиї з правого боку, — Авт.] Досі жодного з нападників не затримали».

Богдан Глоба, помічник-консультант Голови Комітету з питань прав людини при ВРУ, а також виконавчий директор ВБО «Точка опори», зазначає, що людина захистити себе у випадку порушення її прав на основі нетерпимості щодо національності або раси (словесна образа або дискримінація, наприклад, відмова у наданні певної послуги) може через суд цивільним позовом. Якщо ж застосовується фізичне насилля, то варто звертатися у найближчий відділок поліції з відповідною заявою та вимогою кваліфікації злочину за статтею 161 Кримінального кодексу.

Чому саме 161 статтею? — Вона визначає покарання за порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної приналежності тощо. Чому необхідно саме вимагати такої кваліфікації? — Бо є одне але: правозастосовна практика показує, що правоохоронні органи в більшості випадків кваліфікують діяння, скоєні на підґрунті расової нетерпимості, не за згаданою статтею, а за іншими, зокрема як хуліганство або умисне легке тілесне ушкодження, що спочатку було зроблено й у випадку побиття Девіда Узу.

«Статистика застосування ст.. 161 ККУ свідчить, що за три роки (2009—2011) серед 126 насильницьких нападів на іноземців правоохоронці змогли кваліфікувати як такі, що були скоєні через ненависть, лише 11 із них, тобто всього 10%,зазначає Богдан Глоба.Судова статистика свідчить, що при розгляді діянь на підставі ненависті частина третя статті 67 взагалі не використовується судом [стаття визначає перелік обставин, що обтяжують покарання, тут — вчинення злочину на ґрунті расової, національної чи релігійної ворожнечі або розбрату, — Авт.

ІНФОГРАФІКА 1

У чому ж причина? «За будь-яких умов правоохоронці намагаються уникати використання 161 статті, що пов’язано з небажанням збирати й підтверджувати докази діянь, вчинених на підставі ненависті», — говорить пан Глоба.

Також фахівець зазначає, що українське законодавство неефективно врегульовує питання ненависті, дискримінації людини за ознакою раси або національності (у ККУ — лише статті 67 і 161), що відповідно не надає людям у групі підвищеного ризику дієвих механізмів захисту.

Так, у 2012 році Україна прийняла Закон «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні», що входило в рамки візової лібералізації, та цей закон має декларативний характер, а чіткої відповідальності за дискримінацію в ньому немає.

Щодо міжнародного досвіду, то можемо сказати, що в країнах ЄС та США існують спеціальні відділи, які розслідують подібні діяння. В США — при Міністерстві юстиції. Там цей відділ має переважні повноваження (над повноваженнями поліцейського), тож коли скоєно відповідне діяння, поліція передає його розслідування до цього відділу. В ЄС такі підрозділи інтегровані в структури нацполіції, а фахівці цих відділів спеціально навчені працювати з меншинами й групами підвищеного ризику.

У червні Європейська комісія проти расизму та нетолерантності Ради Європи констатувала, що Україна не виконала жодну з трьох рекомендацій щодо боротьби з расизмом і дискримінацією вповні. Зокрема, не забезпечили ефективної процедури визначення статусу біженця, а те, що зроблено — не може гарантувати чесності (приміром, перехід Державної міграційної служби під контроль МВС), а також не визначили орган, відповідальний за координацію роботи влади у сфері боротьби з расизмом і дискримінацією.

Реверс. Безтактність і побутова неприязнь

«Якби я сильно звертала увагу на стереотипи і на те, що про мене подумають і скажуть міщани, я б не пов’язала своє життя з людиною з іншого континенту, — ділиться Галина Узу. — На мою думку, наше суспільство дуже стереотипізоване. В ньому панує неоднозначне й протиприродне ставлення до всіх «інших», хто хоч якось виділяється в натовпі. Також у декого доволі дивне розуміння свободи особистості й свободи слова. Подивімось, принаймні, на манеру деяких наших співвітчизників розглядати стрічних людей на вулиці й обговорювати їх зовнішність: «Цей надто гладкий, а ця ходить із чорним — білих їй не вистачає, а та, дивіться, ой жах! — занадто яскраво й зухвало одягнена» тощо. Можуть оглядатися й тикати пальцями. Часто упереджені й образливі речі доводиться вислуховувати матусям діток-інвалідів або з особливими потребами. Хіба це нормально? Ні! […] Вважаю, що всі «перекоси» йдуть із сім’ї. Треба більше часу приділяти дітям, аби вони не росли дикунами. Треба більше спілкуватися з ними, читати класичну літературу й показувати світ».

Не все розв’язується втручанням поліції чи після винесення вироку судом: побутові конфлікти не завжди «підпадають під статтю». Та ігнорування оточенням, безтактні «витріщання» й недоладні коментарі або ж надмірна увага, що перетворює нетипову зовнішність людини на атрибут зірковості, можуть докучати або ж навіть дошкуляти. Ми опитали двадцятирічну молодь (іноземців та українців змішаного походження) про те, що хорошого й поганого (на основі расової нетерпимості або нетерпимості до національності) їм доводилося зустрічати на своєму життєвому шляху.*

1 коментар Поліна2 Микита

3 Емма

4 Принс

5 Естелла

6 Мішель

7 Валерія

То чому ж окремі люди (групи людей) дозволяють собі чи то нахабно поводитися з людьми іншої раси або національності, чи то навіть вдаватися до фізичного насилля над ними? Сімейний психолог і гештальт-терапевт, Світлана Паніна, вважає, що одна з таких причин — індивідуальні особливості людини: «У осіб, що упереджено ставляться до всього відмінного, нетипового, — зазвичай високий рівень тривоги, що поєднується з низькою здатністю переживати фрустрації. Високий рівень тривоги можна пояснити особливостями нервової системи, схильної  посилено реагувати страхом на незвичні зовнішні подразники, або ж біографічними факторами: психологічними й фізичними травмами, відчуженістю у дитинстві, насиллям у сім’ї. Таким людям дуже складно зносити дискомфорт, вони потребують швидкого зниження напруженості, а найшвидша розрядка для тривоги — фізична агресія».

У свідомості людини закладені механізми гальмування емоціональних імпульсів, та в дітей мозкові структури до цього неготові, звідси — такі фізичні розрядки, як нестримні ридання та гнів. Мине багато часу, поки свідомість «навчиться» розрізняти дійсно небезпечні ситуації від просто дискомфортних. «Таким чином, прояв расової, гендерної чи будь-якої іншої нетерпимості може бути свідченням регресу до реакцій більш раннього психологічного віку. Ситуативно це може обумовлюватися в окремої людини і загальним стресом, і незавершеністю в розвиткові психіки (приміром, у підлітків), і захворюванням, в більш яскравих вираженнях — інтоксикацією алкоголем чи наркотиками, — пояснює психолог. — Проте систематичні прояви ксенофобії — це вже не просто «відкочування назад у дитячий садок». Це вже прояв світобачення, побудованого на міцних та стійких переконаннях вищості, переваги».

Як повідомляє фахівець, соціальні передумови прояву ксенофобії найчастіше пов’язані з боротьбою за владу й обмежені ресурси. У країнах Європи, де панує добробут, ставлення місцевих до туристів або тимчасових мігрантів, студентів чи контрактних трударів (які гарантовано з часом залишать країну) може бути вкрай доброзичливим. Та все зміниться в діаметрально протилежному напрямку, коли студент-іноземець заявить про себе, як про впевненого претендента на постійну роботу в країні, де здобуває освіту. Чим вищий рівень безробіття в країні, чим більше населення стурбовано пошуками вакансій — тим вищий рівень роздратування, яке можна охарактеризувати, як «нам самим мало», та яке позначиться на «чужинцеві».

«В Україні ситуація із ксенофобією неоднорідна: попри резонансні події, рівень толерантності в столиці дещо вищий, аніж у регіонах. Відкритість суспільства до різного досвіду, культур, освіти породжує більшу терпимість до відмінностей. Ізоляція ж — природну недовіру й відсутність позитивного досвіду взаємодії з представниками інших етносів чи соціальних груп, що є благодатним ґрунтом для укорінення ксенофобії та расизму», — каже Світлана Паніна.

ІНФОГРАФІКА 2

Тож прояв ксенофобії — завжди прояв внутрішніх і зовнішніх негараздів тієї особи, що вбачає в представникові іншої раси, національності тощо винуватця всіх своїх негараздів. Якщо ж у мішку суспільного добробуту суцільні діри, то представники більшості не будуть реагувати на прояви нетерпимості взагалі чи будуть, проте мляво, оскільки весь «психологічний ресурс» витрачається не на розвиток, а на виживання (згадаємо піраміду Маслоу). А, між іншим, сам розвиток пов’язаний з пониженням рівня агресії і підвищенням рівня усвідомлення багатьох речей.

Психолог також зазначає, що при расовій або етнічній дискримінації можемо натрапити й на агресію зі сторони-відповідача, тобто власне дискримінованих. Утім, в основному, саме більшість агресивно налаштована на меншість, тому намагання пояснити ксенофобію якоюсь винятковою провокативною поведінкою «чужаків» є просто маніпуляцією: «Один і той самий вчинок представника, наприклад, титульної національності й представника національної меншості оцінюється по-різному. У наведеному  випадку (побиття юнака на станції метро) наявність у одного із нападників національного символу у вигляді татуювання змушує офіційних осіб почуватися ні в сих ні в тих, які змушені демонструвати патріотизм у дусі останніх тенденцій. Як би ж то було татуювання свастики, тоді діяння можна було б кваліфікувати за статтею 161 без жодних вагань і часових витримок. А так із «тризубом» — він же свій, патріот. А отже, поза підозрою? — ілюструє приклад пані Світлана. — Зі збільшенням міст, переміщенням народів різнобарв’я представників інших етносів, культур, рас також зростатиме. Отож варто проводити чітку межу між розумінням збереження власної ідентичності й нападу на чужу. Двосторонній процес взаємопроникнення й взаємозбагачення неможливий без поваги у відповідь. Але остання з’явиться в тієї сторони, яка знаходиться у виграші за ресурсом, а це, безперечно, більшість. Саме томупредставники більшості несуть левину частку відповідальності за те, як відчуватимуть себе представники меншостей і як реагуватимуть у відповідь.Ігнорування ж прав людини стосовно будь-яких представників роду людського породжує небезпеку вимирання людства, а прикладів тому — хоч греблю гати».

Чи можна «перевиховати», чи то пак «вилікувати» (бо перше — вже надто по-радянськи) частину суспільства від того недугу, що зветься ксенофобією? Бо ж маємо розуміти, що від локально-побутового до глобально-міжнародного так само один крок, як і від любові до ненависті. Замість кроку вперед у толерантність — два назад, а отже, — у прірву нового Бабиного Яру. «У сучасному світі виховання толерантності до всього відмінного — основа безпечності всього людства. І якнайраніше це усвідомимо — тим більше шансів у нашої планети вирости з «дитячих штанців» страху перед «чужими» й перейти на новий етап розвитку — відкритої допитливості, юнацького інтересу й дорослої співпраці», — вважає Світлана Паніна.

На індивідуальному рівні сімейний психолог радить бути більш уважними до своїх дітей. Батькам варто читати своїм чадам казки різних народів світу, змалечку знайомити їх з унікальними особливостями різних культур, прищеплювати повагу й інтерес як до своїх традицій, так і до зарубіжних. На масовому рівні має місце створення спільних мультикультурних і мультинаціональних проектів, де роль кожного відзначена й помітна (візьмімо за приклад західну модель залучення до різнорівневих проектів однакової кількості учасників за расовою, віковою та гендерною ознаками).

Бо якщо в нас на індивідуальному рівні деякі батьки все ж сумлінно ставляться до виконання своїх природних і визначених законом обов’язків щодо виховання толерантності (про інших — промовчимо), то на державному рівні — це чомусь або прийняття законів суто декларативного характеру й неефективні малопомітні роботи у вузькоспеціалізованих структурах, або ж короткострокове гарячкове биття чолом іноземцям у період загострення уваги міжнародної спільноти до тутешніх подій (згадаймо хоча б ЄВРО—2012 і те, як МВС заперечувало наявність тут расизму й ксенофобії).

Dynamo Kiev v Chelsea - UEFA Champions League Group Stage - Group G

Бійка під час матчу «Челсі» — «Динамо»

Щодо випадку на матчі між «Динамо» і «Челсі» Президент України висловився (на зустрічі з гравцями національної збірної з футболу 22 листопада) так: «Коріння цих провокацій йдуть не з України». Як повідомило УНІАН, посилаючись на слова Президента Порошенка, стежка веде до Росії, яка намагається створити таку ситуацію, коли було б легко звинуватити Україну в расизмі (і все, бувай, Європо!) Ми не можемо цьому заперечити, але й підтвердити також. Невже Росія протягом всієї історії незалежної України «намагалася створювати таку ситуацію»? Бо в нас офіційно расизм заборонений, іноземці та українці неслов’янської зовнішності безперешкодно влаштовуються тут на роботу, одружуються, народжують дітей і працюють на благо країни, а деяким вдається навіть протаранити стежку до «вершків суспільства» (згадаймо мільярдера Мохаммада Захура, продюсера та підприємця Валіда Арфуша чи пастора Сандея Аделаджу).

Але поодинокі випадки прояву нетерпимості все ж існують. І це тому, що не всі батьки та вчителі дітям розповідають, що люди бувають різними, і тим не менш, вони все одно рівні у своїх правах.  А не розповідають тому, що самі цього не розуміють. Ось таке у нас зачароване коло.

Президент запропонував створити орган для розв’язання питань безпеки на футбольних аренах України… Але не відповідальний за координацію роботи влади у сфері боротьби з расизмом і дискримінацією, як того вимагає Рада Європи! Видно, не всі ще в нас достатньо нагодовані й одягнені, аби розв’язувати такі проблеми, як ксенофобія, піднімаючись сходами піраміди потреб. Та хіба це означає, що рухатися вгору взагалі не варто?

*прізвища деяких учасників бліцопитування змінено в цілях безпеки.

Авторка – Тетяна Горбань

Джерело: особистий блог Тетяни Горбан

Поділитися в соцмережах:


Related Post