Османські змагання за Африку

Змагання за Африку в 1880-1914 роки, часто уявляються як виключно європейська колонізаційна справа, де неєвропейська сторона служила лише як об’єкт завоювання, окупації й розділу європейськими державами. Хоча це в цілому вірно щодо африканських народів – всі вони були в ролі colonized, а не colonisers – все ж був і ще один учасник змагань, який не був європейцем у звичному сенсі слова. Або принаймні вважався «хворою людиною Європи».

Османська імперія кінця 19-го століття може й була хворою людиною, але всіма доступними їй засобами боролася за одужання і виживання. Османська держава займала досить незвичайне місце серед суперницьких держав того часу, але всупереч популярній думці, зовсім не була пасивним спостерігачем європейського колонізаційного розширення. З одного боку, слабкість у військовому відношенні змушувала Османів приймати не найпопулярніші політичні та економічні рішення, щоб протистояти іншим імперіям. З іншого боку, цей період відзначений масштабним розширенням державних інститутів Османів по всій території імперії, і навіть посиленням впливу Стамбула в багатьох частинах Азії та Індійського океану. Багато дослідників сьогодні кажуть про феномен «османського колоніалізму», який отримав своє поширення на околицях імперії – в Ємені, Лівії, Хіджазі, Лівані.

Тема османського колоніалізму в Африці сьогодні все більше висвітлюється істориками (Селім Дерінгіль, Ліза Андерсон та інші), але особливо варто відзначити книгу професора Корнелльського університету Мустафи Мінаві, яка так і називається – The Ottoman Scramble for Africa: Empire and Diplomacy in the Sahara and the Hijaz (Османська сутичка за Африку: імперія і дипломатія в Сахарі та Хіджазі).

Крім того, що ця тема безумовно цікава османістам і африканістам, варто відзначити, що змагання Османів за свої африканські провінції (сучасну Лівію) мають певні паралелі з ситуацією, в якій опинилась Україна з 1991 року і до цього дня. Не маючи достатньої військової і економічної потужності, щоб ефективно захищати свої провінції від набагато більш сильних ворогів, Османи покладалися на міжнародне право, дипломатію, м’яку силу і гібридну герилью. Врешті-решт вони програли, але гра безумовно була того варта.
Османське повернення до Лівії

Як відомо, Османи в 1517 році розгромили Мамлюкський султанат і захопили весь Єгипет. Цей рік можна вважати роком початку османських змагань за Африку в широкому сенсі. У наступні десятиліття 16-го століття, у важкій боротьбі з християнською імперією Габсбургів, місцевими мусульманськими правителями та берберськими племенами, османи захопили все північноафриканське узбережжя, крім Марокко. У 1551 році османський флот відвоював Триполі у лицарів госпітальєрів, і так з’явилася османська провінція Тарабулус аль-Гарб (Західний Триполі). З цього моменту почався період османського панування в Лівії. Звичайно, це панування в цілому не виходило за межі прибережних територій. Пустельні внутрішні території Феззану контролювалися султанами з династії Авляд Мухаммад, які лише в 17 столітті формально визнали владу османського султана, зобов’язавшись платити данину.

Османи управляли Лівією через пашу, якого призначав султан. У свою чергу, паша залежав від яничарів, елітної військової касти, розміщеної в Лівії, щоб підтримати правління Стамбула. Що стосується питань оподаткування та навіть зовнішньої політики, султан дозволяв місцевому дивану (раді) досить значну автономію.

Після 1661 року османська влада почала слабшати, і яничари разом з місцевими корсарами часто маніпулювали диваном. Зрештою, яничари почали самі призначати зі своїх лав місцевого правителя, якого називали «дей». Між 1672 та 1711 роками близько 24 деїв намагалися контролювати все більш хаотичну політичну ситуацію в Лівії. У 1711 році Ахмед Караманли, офіцер османської армії, очолив народне повстання проти панівної династії та заснував династію Караманли, яка управляла Лівією протягом наступних 124 років.

Це заснування автономної держави Караманли було частиною широкого феномену османської децентралізації 18 століття. Провінційні аяни (нотаблі), авторитетні люди в своїх спільнотах, брали владу до своїх рук, засновували династії, з власними арміями та податковими органами, і вже практично не залежали від султана з роду Османів. Хоча формально ніхто з цих аянів не відмовлявся від визнання османського суверенітету, на практиці часто влада османського халіфа обмежувалася духовним авторитетом. Караманли, наприклад, були досить незалежні, щоб самим вести війни й підписувати договори з іноземними державами, іноді навіть виступаючи проти волі султана, як це було в 1815 році, коли Юсуф паша Караманли виступив в союзі з Францією проти османської політики.

Однак, з початком 19 століття Османи починають поступову рецентралізацію. Процес йшов аж ніяк не просто, а війна з найсильнішим аяном, Мухаммадом Алі Єгипетським, ледь не знищила всю османську державу, проте, їм вдалося повернути пряме османське правління на більшу частину своєї імперії. Фактично, до самого свого кінця Османська імперія відчувала дві паралельні тенденції – втрату формального суверенітету над одними територіями і розширення фактичного суверенітету над рештою.

Частиною рецентралізації було і відновлення прямої османської влади над Лівією в 1835 році. На той час династія Караманли влізла в борги перед європейськими кредиторами та обклала населення новими податками. Більш того, паша обклав податком навіть кульогли – військову касту османсько-турецького походження, яка раніше завжди звільнялася від податків. Це викликало народне повстання і ледь не призвело до британської окупації (британці підтримали повстанців), але османи вирішили, що настав час втрутитися. Згідно з архівними документами в Триполі, османський уряд вивчив кризу і після зустрічі вирішив скасувати правління Караманли та управляти провінцією безпосередньо зі Стамбула. Це рішення було викликано побоюванням втратити Триполі слідом за Алжиром, який був окупований Францією в 1830 році. Коли османський військовий контингент прибув до Лівії, новий губернатор направив циркуляр іноземним консулам, в якому оголосив, що його відправили, «щоб покласти край заворушенням, від яких так довго страждає ця країна, і щоб керувати нею, разом із залежними територіями, наскільки цим буде задоволений наш найясніший пан і суверен султан Махмуд».

Відновлення прямого османського контролю над Кіренаїкою і Триполітанією стало поворотним пунктом в історії Лівії, і вельми символічною подією для самої Османської імперії. Лівія була останньою османською фортецею в Африці, і що особливо важливо в даному випадку, вона стала полем модернизаторських реформ Османської імперії. Коли османи повернулися в 1835 році, вони знайшли розорену країну на межі повномасштабної громадянської війни та іноземної інтервенції. Новим губернаторам знадобилися 20 років, щоб привести країну до ладу. Але до середини 1850-х років Лівія стала благодатним ґрунтом для реформ, що розцвіли під час османського танзимату. Ці реформи були тим більш важливі в рамках змагань за Африку. Стамбул мав довести, що він має право на османське панування в Лівії. Французькі вторгнення в Алжир в 1830 році й в Туніс в 1881 році, за якими послідувало вторгнення англійців в Єгипет в 1882 році, залишили провінцію в ще більш ізольованому і небезпечному положенні, водночас змушуючи османів змагатися щодо цивілізаційної місії.

 

Ключовим питанням стала централізація османського правління в Лівії. Адміністративно Османська Лівія складалася з вілаєту (провінції) Траблус Гарб (Триполі) і санджака (під-провінції) Бенгазі. В рамках нової політики консолідації центральної влади над віддаленими провінціями османська влада в Лівії намагалася використовувати всі політичні й економічні ресурси – торгівлю, податки тощо. Новий політичний істеблішмент зробив величезний вплив на традиційний спосіб життя багатьох верств лівійського суспільства. З консолідацією османського панування влада раніше впливових груп була зруйнована, а між місцевим населенням та їх правителями склалися нові моделі взаємин. Наприклад, процес здійснення прямого державного контролю над внутрішнім простором Лівії відчужив племінних лідерів, які користувалися автономним статусом і соціально-економічними привілеями під керівництвом Караманли. Ці племінні сили тепер опинилися в більш централізованій політичній системі, яка очікувала від них виконання регулярних податкових зобов’язань. Нові вимоги османської адміністрації створили сильну опозицію, яка привела до серії місцевих повстань між 1835 та 1858 роками.

Десятиліття 1850-х років ознаменувало кінець перехідного етапу Османської імперії в Лівії. На початку 1860-х років османські адміністратори почали здійснювати різні політичні та адміністративні зміни в провінції. В результаті османське правління стало більш централізованим, і Лівія стала більш інтегрованою до центральної влади Порти. Нові інституційні зміни містили в собі створення адміністративних і сільських рад, разом з муніципалітетами й судовою системою.

Важливою частиною Османської цивілізаційної місії, яка змінила Лівію, став розвиток сільського господарства. Століттями основним джерелом доходів для Лівії була караванна торгівля, але зараз вона вже вмирала. Адміністративні, економічні та освітні реформи османських чиновників, разом з діяльністю впливового суфійського тариката (духовного братства) Санусі підірвали племінну організацію лівійських кочівників.

Насправді, дві великі реформи, здійснені в 1860-і роки – земельна реформа й адміністративна реорганізація – відбивали переконаність османів в тому, що фіксоване поселення є ключем до досягнення соціального та економічного розвитку, необхідного для омолодження імперії. Османи взагалі часто зневажали кочівництво і вважали його синонімом дикості. Навпаки, осіла культура вважалася синонімом цивілізації.

 

Османи і Берлінська конференція

 

 

У листопаді 1884 року канцлер Німеччини Отто фон Бісмарк виступив спонсором першої великої європейської конференції, яка офіційно прийняла правила, що регулюватимуть імперіалізм в Африці. Конференція в Берліні, відома також як конференція з Конго, часто помилково розумілася як збори європейських колонізаторів з метою перетворення Африки на європейські колонії. Фактично ж, її метою було полегшити безконфліктний імперіалізм на все більш переповненому ринку. Здебільше мова на конференції йшла не про територіальний поділ, а про гарантування «права» європейських колонізаторів на безперешкодний комерційний доступ до торгових шляхів у світлі все більш конкурентної імперської діяльності в 1880-х роках.

У конференції взяли участь представники п’ятнадцяти республік, імперій, герцогств і королівств. Серед них були сили, які згодом відіграли значну роль у долі Османської Лівії й Східної Сахари: Франція, Великобританія та Італія. Німеччина і Росія надали непрямий (хоча і досить великий) вплив на кінцевий результат для регіону і положення Османської імперії в Африці в цілому. Після кількох місяців обговорення та переговорів всі учасники, за винятком Сполучених Штатів, підписали Берлінський генеральний акт, який не тільки надавав європейським державам право на африканські володіння, що й без того ефективно працювало до 1885 року, а й встановили додаткові вимоги для територій, які ще не знаходилися під визнаним імперським впливом.

Серед підписантів акту була й Османська імперія. Її участь в конференції не сприймається серйозно зараз, як не сприймалась багатьма тоді. Все ж минуло лише кілька років після іншій Берлінській конференції, за результатами якої османи втратили більшу частину своїх балканських володінь, і навіть в своїх власних очах перейшли в розряд тих країн що обороняються самі, а не розширюють свої володіння. Проте, Османи сприйняли свою участь в конференції з усією серйозністю.

Для Османської імперії згода з умовами цього акту мала велике значення. По-перше, з одного боку, підписавши цей акт, інші учасники конференції визнавали османське право на середземноморське узбережжя Триполітанії й Кіренаїки. Але з іншого боку, погодившись з новими правилами, Стамбул сам визнавав, за замовчуванням, право Франції на країни з мусульманською більшістю, які раніше були османськими провінціями, а саме Алжир і Туніс. Винайдене поняття «сфер впливу» дозволяло Стамбулу визнавати Алжир і Туніс чужими сферами впливу, не відмовляючись від формального проголошення свого суверенітету над ними. По-друге, підписавши угоду, Стамбул в цілому погодився перевизначити свої відносини з невіднятною частиною своєї імперії, щоб підтвердити паритет з претензіями європейських держав на володіння в Африці. Іншими словами, ціною тендеру на повернення в ряди експансіоністських імперій став ребрендинг особливих відносин між Стамбулом і османською Лівією. Це означало припинення історичних і релігійних претензій імперії на африканські провінції з більшістю мусульманського населення, хоча й виключно на рівні міжнародної дипломатії, про що пізніше Стамбул буде шкодувати. Таким чином, Стамбул використовував Берлінський акт як інструмент для самооборони, а також отримав законне право на колонії в Африці далеко за межами Османської Лівії.

Інструменталізація міжнародного права була особливо сміливим кроком для імперії, що знаходилась в унікальному становищі. Вона була одночасно учасником «європейського концерту» і об’єктом європейських імперських проектів. Османи добре знали, до якої міри Берлінський акт є інструментом, що використовується для виправдання європейського колоніалізму, а це означало, що участь імперії могло б відкрити двері для подальшої уразливості щодо європейського імперіалізму. Крім того, цей акт повинен був застосовуватися до країни, яку європейці визначали як «цивілізовану» країну, адже «нецивілізовані» нації були поза сферою міжнародного права. А це означало, що участь в розробці угод давала певний рівень відносної цивілізованості.

Терміни «цивілізований» і «нецивілізований» можуть здатися лінгвістичними завитками, але в дев’ятнадцятому столітті вони були впливовими у визначенні застосовності міжнародного права до різних країн. Насправді, європейські юристи використовували три категорії для класифікації країн: «цивілізоване людство» (тобто, Європа), «дике людство» (нецивілізовані нації) і напівцивілізовані, або ті, що знаходяться десь посередині. За словами впливового юриста Джеймса Лорімера, ці останні уособлювали собою «варварське людство». Османська імперія, оскільки вона, здається, займала кордон між цивілізованими та нецивілізованими націями відповідно до цих визначень, часто вважалася «напівцивілізованою». Не бути повністю цивілізованою означало не тільки те, що міжнародне право не застосовується до країни, але й що її право на гарантований суверенітет над своїми територіями може бути поставлений під сумнів. Не можна сказати, що сьогодні ці уявлення остаточно пішли в минуле. Напівцивілізована держава, іншими словами, це те, що сьогодні б назвали failed state.

Маючи це на увазі, треба зрозуміти, що Османська імперія не просто боролася за зайву територію, вона боролася за своє правове становище у так званій сім’ї націй. Якби вона могла використовувати міжнародне право в своїх інтересах, то за замовчуванням імперія вважалася б привілейованою «цивілізованої» нацією, що зайняла своє місце у розколі світового порядку між «суб’єктами» історії (Європа) та «іншими». Хоча лінія між цивілізованими та нецивілізованими народами була складена з урахуванням сподівань європейських колонізаторів, Стамбул знайшов проміжок в міцній стіні європейських тверджень про власну перевагу, що дозволило йому зайняти місце за столом переговорів. У нього не було іншого вибору, окрім як стати учасником цього світового порядку, оскільки альтернативою було його виведення до лав нецивілізованих народів і віднесення його підданих до категорії невидимих natives (корінних). Османська імперія скористалася своїм включенням в міжнародні угоди про правові форми колоніалізму, щоб заявити про себе, як про «цивілізовану» націю, яка в певному сенсі намагається перемогти європейські держави в їхній власній грі.

Як Османська імперія, так і її європейські колеги добре знали про різницю в силі, яка розділяла різні сторони. Цей диференціал добре ілюструвався як в європейській, так і в американській пресі, де карикатури зображували османських представників як маленьких сумних чоловічків у фесках, які буквально стоять в тіні або знаходяться десь на задньому плані. Проте, оскільки міжнародні угоди мають обов’язкову силу, принаймні теоретично, Стамбул зробив єдиний вибір: ігнорувати ступінь їх практичної застосовності. Це був стратегічний вибір, який дав імперії шанс на перемогу в придбанні власних колоніальних володінь відповідно до Берлінського загального акту 1885 року. Такі надії могли бути безрозсудними, але вони ґрунтувалися на тому, що повинно бути обов’язковим протоколом. Попри те, що представники різних держав і юристи, які інтерпретували угоди, не погодилися з низки питань, що стосуються застосування законів і їх взаємозв’язку з місцевими та звичайними законами, ніколи не ставилося під сумнів одне: угоди зобов’язували сторони, що підписалися, діяти за передбачуваним принципом «сумлінності ». Стамбул сприйняв цей принцип серйозно, вирішивши діяти й вести переговори з європейськими державами сумлінно.

Берлінський загальний акт став вододілом, що почав прискорений поділ Африки та розробку правових основ колоніалізму в рамках міжнародного права. Професор Мустафа Мінаві в своїй книзі, яку ми згадували вище, вивчив юридичні умови цього акту, щоб простежити його використання в османській стратегії переговорів з іншими імперськими державами щодо африканських володінь і в політиці правління на південних кордонах імперії. У книзі він показав, як ця «стара імперія» фактично була готова і хотіла розвивати й практикувати нові трюки в епоху «нового імперіалізму.

 

 

«Ефективна окупація»

 

 

Принцип ефективної окупації був одним з найважливіших рішень Берлінської конференції. Він означав, що для того, щоб заявити свої права на якусь колонію, держава колонізатор має не просто формально оголосити свій суверенітет, але ще й окупувати цю територію на практиці, тобто провести ефективну окупацію: підняти свій прапор, затвердити свою адміністрацію, свої сили правопорядку, укласти угоди з місцевими правителями тощо. Недостатньо було просто «відкрити» якусь землю, необхідно було всіма можливими способами позначати свою присутність. Це кардинальним чином відрізнялося від раннього часу, коли суверенітет імперії міг бути чистою формальністю. В Османській імперії багато територій і племен, від ногайських степів до єменських гір, століттями майже не відчували ніякого впливу Стамбула, лише формально визнаючи владу султана, і можливо виплачуючи данину. Але в епоху нового імперіалізму цього вже було недостатньо.

Османи й до Берлінської конференції прагнули затвердити свою присутність в Лівії та проявити цивілізаційну місію, але рішення Берліна ще більш спонукали їх посилити модернізаторський проект. Ніхто інший, як сам султан Абдуль-Хамід II наказав підготувати меморандум, який визначав майбутнє провінції. Цей меморандум – «Вказівки Його Імператорської Величності Найяснішій Персони й Халіфа щодо процвітання, прогресу і зміцнення провінції Траблус Гарб» – був підготовлений швидше за все в 1890-х і складається з 32 статей, в яких обговорюється заснування пожежної команди, створення телеграфних ліній, доріг і т. д. А по суті це проект колоніальної модернізації, за влучним висловом Селіма Дерінгіла – «тягаря білої людини в фесці».

Його найперша стаття вимагає призвати місцеве арабське населення до регулярних військ. Вони повинні були стати частиною арабських підрозділів, названих бригадою Zühaf. Тут Zühaf – ясне посилання на французькі колоніальні війська, Zouaves.

Третя стаття вимагає виграти серця місцевого населення: «Виграти любов місцевих жителів, щоб в разі зовнішньої агресії, скажімо, з Італії, можна було захищати провінцію, не вдаючись до посилання військ з центру». Це було важливим завданням. Сусідні колонії Франції служили в якості подвійного прикладу. З одного боку, османи намагалися змагатися з цивілізаційної місією французів, щоб довести, що вони теж здатні будувати лікарні, дороги, школи. З іншого боку, потік мусульманських мігрантів з Алжиру і Тунісу завжди служив нагадуванням для місцевих жителів, про те, що буде, якщо замість османів до лівійців прийдуть європейські держави.

Подальші статті передбачають навіть такі заходи, як будівництво пірсу уздовж набережної «для поліпшення комерційних умов та забезпечення вечірньої розваги людей» – вечірній променад був неодмінною частиною belle epoque в Європі, і тому не випадково, що він став частиною османського модерного проекту в Лівії.

«Введення в експлуатацію послуги омнібуса в місті для зручності населення і демонстрації плодів цивілізації» – також абсолютно модерна ідея громадського транспорту.

«Будівництво вежі з годинником в потрібному місці, яка буде показувати західний час і буде автоматично відбивати час». Султан Абдуль-Хамід побудував такі вежі з годинником по всій імперії до 25-річного ювілею свого правління. Всі ці годинники показували західний час, а не Коранічний час молитви.

У блоці економічних заходів пропонувалося завезти оливкові дерева з Криту, щоб вирощувати оливки на експорт, а також культивувати й експортувати траву еспарто. Згадувалися також інші ресурси: «слонова кістка, перламутр, бурштин, панцир черепахи, перли, пір’я страуса і корал». Зазначалося, що «якщо основним джерелом усіх цих речей раніше була ця провінція, то тепер торгівля перемістилася в інше місце». Це була чітка згадка про перенесення караванної транс-сахарської торгівлі до французького Алжиру і Тунісу. В якості джерела доходів виділяються, зокрема, черепаховий панцир і перламутр, і «якщо сучасні методи будуть використані й обладнання буде доставлено з Європи, і якщо місцеве населення може бути навчено користуванню», вони стануть значним експортним товаром.

Двадцять сьома стаття меморандуму стосується такого постійного явища сучасної адміністрації, як перепис населення: «Якщо це взагалі можливо, без залякування населення, слід провести перепис, і бедуїни повинні бути класифіковані». Перші два сучасні переписи в османських володіннях були проведені в 1885 і 1907 роках. Переписи привели до нерівномірних результатів, адже мав місце явний спротив з боку населення. Провінція Триполі ніколи не давала офіційних результатів перепису через труднощі підрахунку кочового населення пустелі. Посилання в меморандумі султана на «залякування населення» ясно говорить про те, що держава розуміла, як бедуїни не люблять перепис.

Статті двадцять дев’ять і тридцять пов’язані з освітою, популярною темою серед реформаторів провінцій. Там говориться, що «оскільки зараз нема потреби створювати середні та вищі школи в цьому регіоні, необхідно створити початкові школи в достатній кількості». Також передбачалося професійне навчання в «будинку, в якому будуть розміщуватися три школи, це будуть школи сільського господарства, ремісничого і ветеринарного навчання».

Стаття тридцять один особливо важлива. Вона стосується положення про заснування провінційної преси. Після посилання необхідних друкованих пресів і авторів зі Стамбула, «тому що в Триполі немає нікого, хто прекрасно володіє турецькою та арабською мовами», мали бути опубліковані три газети. Дві повинні були носити імена «Траблус Гарб» (Триполі) і «Тераккі» (Прогрес). Це мали бути щоденні газети, завдання яких – «публікувати статті, які зміцнюють лояльність і слухняність місцевого населення до найяснішого халіфа, і підсилюють їх почуття військового обов’язку і любові до своєї Батьківщини». Третя щомісячна газета повинна бути «чисто науковою, зі статтями з сільського господарства, виробництва і торгівлі, а також з економіки».

І нарешті, в останній, тридцять другій статті резюмується, що хоча деякі зі згаданих заходів можна реалізувати приватними зусиллями, в цілому все це вимагає великої кількості грошей. І через те, що від реформ очікують великого прибутку, рекомендується зайняти у кредиторів близько півмільйона лір. Османська модернізація нерозривно пов’язана з ростом османського зовнішнього боргу.

За словами Селіма Дерінгіля, меморандум багато в чому представляв османську ситуацію в мікросвіті. На його думку самим разючим аспектом документа є явне прагнення до колоніальної політиці, коли вже не було достатньої можливості залишити бедуїнів самих по собі. У світовому контексті, коли французи та італійці видавлювали османів з Північної Африки, племена стали вирішальним фактором у підтримці османської присутності в Сахарі й в Африці на південь від Сахари. До середини століття, особливо приблизно після 1860 року, «присутність центрального уряду була очевидною завдяки зміненому ландшафту внутрішніх районів, оскільки були побудовані або заново відновлені урядові форти в усіх регіонах».

 

«Гінтерланд»

 

Ще одне важливе поняття, яке стало результатом Берлінської конференції – гінтерланд, тобто, території, які прилягають до узбережжя (саме поняття якого не мало детальної дефініції) і лежать в глибині континенту. Для османів це означало, що вони визнавалися володарями не лише середземноморського узбережжя Лівії, а й великих територій на південь і вглиб африканського континенту, приблизно на 1300 миль, до басейну озера Чад. Сьогодні, це землі сучасних Чаду, Нігерії, Нігеру і Камеруну, аж до півночі сучасної ЦАР. Звичайно, всі ці землі також вимагали ефективної окупації, що було вельми непросто, оскільки племена і правителі цих земель часом не визнавали навіть формального суверенітету Османов, а іноді навіть не мали жодних зв’язків з османами. І ось тут вже, османам доводилося застосовувати всі можливі та доступні їм засоби, щоб поширювати свою експансію, використовуючи «давній прецедент і принцип внутрішніх районів».

Одним із таких засобів стало проведення телеграфу. Османи тягнули телеграфні лінії практично в нікуди, в пустелю. Можливо в цьому не було практичного сенсу (хоча телеграф загалом дуже сильно допоміг зв’язати імперію), але телеграфні стовпи служили нагадуванням про те, кому належить влада в даній місцевості.

Іншим засобом була торгівля. Двадцять восьма стаття згаданого меморандуму має справу саме з гінтерландом, пов’язуючи торгівлю зі стратегічними міркуваннями. «Надзвичайно важливо дбати про те, щоб підкреслити претензії Високої Держави (тобто Османської імперії) до гінтерланду провінції Триполі та забезпечити завоювання сердець населення шляхом відновлення торгівлі. Дуже важливо працювати з правителем Борну».

Книга Мінаві досить барвисто описує чималі дипломатичні зусилля, які османи застосовували, щоб налагодити відносини з правителями Триполітанського гінтерланду. Тут вже, на відміну від зовнішньополітичної арени й договорів з європейськими імперіями, Іслам грав істотну роль, як на переговорах з правителями, так і в публічному представленні для османської громадськості.

Проте, як зазначає Мінаві, османи майже ніколи не посилалися на безумовне, нібито, право османського халіфа володіти цими землями. Османи пропонували укладати альянси, переконуючи іншу сторону, що це життєво важливо для неї ж, щоб вона не потрапила під владу європейських колонізаторів. Їх не просили відмовлятися від автономії або своїх земель. Ключовим для османів став альянс з тарикатом Санусі та з його лідером, шейхом Мухаммадом Магді ас-Санусі, сином засновника тариката.

Санусі на той час перетворилися вже в дуже впливове духовне братство, яке часом дублювало функції держави. Багато племен зверталися саме до сануситів за судом і підтримкою, замість того, щоб звертатися до османської адміністрації. Відвідавши в 1884 році вілаєт Триполі російський мандрівник А.В. Єлісєєв, показуючи роль і значення сануситського тарикату в суспільно-політичному житті вілаєту, писав: «У Триполі живе турецький валі (намісник), в країні розташований цілий турецький корпус, і турецькі броненосці іноді гойдаються на рейді Триполі, але насправді просторою пустельною країною керують вже не Порта і не чиновники, а невидимий, але могутній шейх ордена сануситів».

Ще в 1856 році султан Абдуль-Меджид I офіційно визнав сануситське братство і надав його членам ряд привілеїв. За Абдуль-Хаміда II вплив сануситів зріс настільки, що султан в ряді випадків звертався до них за підтримкою, як до своїх союзників. Британський дослідник Еванс-Прічард не без підстави схарактеризував такий взаємовигідний союз як «турецько-сануситській кондомініум». Османи настільки потребували сануситів, що попри політику централізації, фактично допускали їх абсолютну політичну автономію.

Сануситські шейхи розглядалися Стамбулом як носії цивілізації для племен, зрештою працюючи на користь центру. Про шейхів говорили, що вони «навчають [одноплемінників] релігійним звичаям і, наскільки це можливо, послаблюють їх дикість». Лідери дервішів постійно «згадували ім’я халіфа і давали зрозуміти племенам, що він був їх володарем». Шейхи також сприяли вирішенню частих гострих суперечок між
бедуїнами.

Часто місцеві губернатори рекомендували відправляти відповідні подарунки впливовим лідерам сануситів, і це було тим більш важливо, оскільки шейхів намагалися переманити на свій бік також італійці, «які посилали їм найтонші чайні сервізи вартістю в тисячу лір». Такі загрози з боку італійців сприймалися серйозно, і Абдуль-Хамід зі свого боку не скупився на подарунки, наприклад він розпорядився послати красиві копії Корану, у великому обсязі. Судячи з усього, це обходження з сануситами окупилося у довгостроковій перспективі, оскільки тарикат співпрацював з Османською імперією і фактично виявився дуже корисним для вербування «місцевих синів» в лівійську османську бюрократію.

Численні розгалужені мережі сануситського тариката допомагали османам вести переговори з різними силами в Центральній Африці. Особлива увага приділялася правителю Борну і туарезьким племенам. У меморандумі, що був підготовлений Комісією з військової реформи, було чітко вказано, що Османська імперія є «останньою надією на свободу мільйонів мусульман, що живуть в Центральній Африці». Правитель Борну і туареги повинні були «ефективно інтегруватися в Захищені Володіння» (тобто, Османську державу). Їм необхідно сказати, що «якщо вони будуть наполягати на своєму нинішньому стані, то християни їх розглядатимуть як незалежні примітивні племена. Їх нинішній ступінь відданості Халіфату залишається тільки на духовному рівні. Цього буде недостатньо, щоб розвіяти жадібні погляди та напади християнських сил. Єдиний вихід для них – відкрито заявити, що вони є частиною Османської імперії, що дає їм можливість користуватися угодами, укладеними на Берлінській конференції та принципом гінтерланду».

Сенс того, що османи розповідали місцевим жителям, був ясний: «співпрацюємо з нами, інакше ви зустрінетеся з набагато гірших долею». Крім того, навіть якщо укладені міжнародні угоди залишаться на папері, принаймні османи зможуть стверджувати, що ці області були юридично османськими.

Кінець османських змагань за Африку. Програш?

Близько 1890 року Стамбулу стає вже зрозуміло, що міжнародне право та інші міжнародні гарантії щодо Африки не мають ніякого реального сенсу. У меморандумі, що був складений секретаріатом палацу Йилдиз, було чітко заявлено, що «суперницькі держави тільки чекають можливості скористатися слабкістю своїх суперників». Мінаві згадує навіть, як в руки османської розвідки потрапили французькі карти, які ясно зображати плани французів щодо експансії на османські землі.

І все ж, до певного моменту, поки між Францією і Британією існували розбіжності, османи користувалися цим і продовжував боротьбу. Лише в 1898 році вони вже зрозуміли, що програли. Фашодська криза 1898 року була вирішена розмежуванням сфер впливу між Британією та Францією, а значить, тепер між ними не було розбіжностей. Втрата Лівії стала вже справою недалекого часу. З того моменту османи вже не займалися спробою розширити свою присутність, але скоріше намагалися зміцнити свої позиції. Частиною цього зміцнення стало навчання та озброєння сануситського тариката, який з 1902 року вступив в збройне зіткнення з французами, що з’явилися в межах османського гінтерланду. Також, вони прагнули створити ополчення з місцевих племен, які мали затримати будь-якого супротивника до підходу османського підкріплення. Як би там не було, в 1911 році невдала війна з Італією поклала кінець османської влади в Лівії.

Османське змагання за Африку було програне, але, як сказано на початку – це було того варте. Попри свою слабкість, османи були здатні протрималися набагато довше, ніж могли би без Берлінського акту. Вони не оголошували війну, не витрачали величезні суми грошей, крім як на деякі інфраструктурні проекти, але вони змогли стримувати якийсь час британців і французів лише за допомогою шматка паперу з підписаним Берлінським загальним актом.

Крім того, вони змогли завоювати підтримку місцевого населення. Лівія була чи не єдиною арабською областю Османської імперії, де арабський націоналізм мав чітко про-османський характер (а не навпаки). Після відходу османів головного білю додалося їх суперникам, але не їм самим.

Зв’язки з сануситськім тарикатом особливо варто відзначити. У роки Першої Світової війни санусити зуміли організувати про-османський опір британцям і французам, в цілому ряду повстань, від туарегів Малі до султанату Дарфур. Шейх Ахмад Санусі, легендарний лідер тариката й антиколоніального опору, після війни підтримав вже новий турецький республіканський уряд Мустафи Кемаля (якого він знав ще по війні з італійцями в 1911 році). Його підтримка зробила свій вплив на прихильність арабських племен в південно-східній Анатолії та північній Сирії, а також, в цілому на популярність Кемаля в мусульманському світі. Вельми особливими були й відносини лівійського короля Ідріса ас-Санусі з Туреччиною. Мабуть, у жодного з арабських лідерів того часу не було таких близьких і довірчих відносин з Анкарою. Революція, що повалила короля, сталася якраз, коли Ідріс знаходився в Туреччині на лікуванні.

Ну і нарешті, вже в наші дні спільна спадщина Лівії й Туреччині, закладена в ті роки, працює на Анкару в новій сутичці за Африку.

 

———————————————————————————————————————-

Використана література і матеріали для подальшого читання:

 

Mostafa Minawi, The Ottoman Scramble for Africa: Empire and Diplomacy in the Sahara and the Hijaz

 

Selim Deringil, Well-Protected Domains

 

Selim Deringil, “They Live in a State of Nomadism and Savagery”: The Late Ottoman Empire and the Post-Colonial Debate

 

Ali Abdullatif Ahmida, The Making of Modern Libya: State Formation, Colonization, and Resistance, 1830-1932

 

Lisa Anderson, The state and social transformation in Tunisia and Libya, 1830-1980

 

Idris Bostan, “The Ottoman Empire and the Congo: the crisis of 1893-95”

 

Claudia Anna Gazzini, “Jihad in Exile: Ahmad al-Sharif al-Sanusi, 1918–1933”

 

Michel Le Gal, “Pashas Bedouins and Notables: The Ottoman Administration in Tripoli and Bengazi 1881–1902”

 

ottoman

 

Поділитися в соцмережах:


Related Post