“Я стояв коло витоків авіації Збройних Сил Мозамбіку”, – погодьтесь, мало українців можуть таке сказати. Михайло Чмихов  – радянський військовий пілот, нагороджений орденом «Червоної зірки» за розвідувальні операції в Мозамбіку. У 1979 році його разом з колегами відправили до далекої країни для виконання “інтернаціонального обов’язку” – навчання мозамбіцьких військових пілотів. Юрій Олійник та Денис Москалик з Центру дослідження Африки зустрілися з Михайлом Чмиховим у київському приміщенні Всеукраїнської асоціації учасників бойових дій, щоб почути про мозамбіцьку авіацію, допомогу СРСР «братньому народу» та інтереси України в південноафриканській країні.

Військова боротьба за незалежність Мозамбіку почалася задовго до відмови португальців від колоніальних володінь в Африці. Після проголошення незалежності в 1975 році колишні партизани ліворадикальної прорадянської організації ФРЕЛІМО (Фронт звільнення Мозамбіку, утворений в 1962 році)  сформували основу регулярної армії. Однак для створення військово-повітряних сил необхідні були як літаки, так і професійно підготовлені кадри. Радянський Союз привозив до себе мозамбіцьких пілотів та відправляв туди необхідну військову техніку з спеціалістами.

Громадянська війна в Мозамбіку розпочалася в 1977 році. Тоді озброєні загони РЕНАМО (Мозамбіцький національний опір – утворений у 1975 році для повалення влади) почали  збройну боротьбу проти першого президента Мозамбіку Самори Машела, котрий мав прізвисько «Чорний Сталін». «Ренамівці» не вели відкритої війни. Зазвичай вони здійснювали диверсії, несподівані атаки на стратегічні об’єкти, знищували дороги.

[Best_Wordpress_Gallery id=”1″ gal_title=”Чмихов”]

Ю. О. Михайле Васильовичу, Ви довгий час пробули у складі радянської місії у Мозамбіку, про Вас там пам’ятають. Ви підтримуєте контакти з багатьма українськими миротворцями…А як Ви потрапили до Мозамбіку? Напевне не кожен радянський солдат міг так просто, без додаткових перевірок, поїхати до Африки.

Це був 1979 рік. В той час я проходив службу при 5-ти курсах з удосконалення авіаційних кадрів у місті Токмак (Киргизія). В нас тоді навчались курсанти, 22 пілотів з Народної Республіки Мозамбік. З них в моєму екіпажі було троє – Маргаріто де Соузенс Пітна, Августин Наєне і Адріано Франциско Бомба. Власне під кінець року мене направили для продовження навчання цих пілотів безпосередньо до Мозамбіку – на виконання “інтернаціонального обов’язку”. Це сталось 30 жовтня 1979 року.

Ю. О. Тобто Ви ще з молодості себе гарно проявили. Знаємо, що маєте навіть військові нагороди, зокрема від Мозамбіку.

Ну Мозамбік був молодим – країна тільки-но завоювала незалежність, бо раніше тут була португальська колонія. Був дуже революційний настрій у людей, особливо  у молодих пілотів. Вони віддавали всі сили, щоб навчитись захищати повітряні рубежі молодої республіки. Зі мною прилетіло ще 17 спеціалістів. Були й пілоти-інструктори Василь Непийвода і Василь Озєров (з Борисоглібського вищого авіаційного училищ льотчиків ім. Чкалова), і Дьомін Лев Олексійович – з Київського училища, замкомандира полку, полковник, дуже кваліфікований бойовий пілот. І нам чотирьом слід було почати роботу з  підготовки, документації, обльоту літаків та початку викладацької роботи. Літаки прислали в контейнерах, не розпаковані. Там все було: і запчастини, і комбінезони, і тапочки, і літаки в дерев’яних контейнерах. Збирали їх семеро спеціалістів з міста Чирчик. Приблизно тиждень йшов на один літак. Ну а ми далі облітали – тобто стандартна розгазовка на землі, керування, підйом у повітря і далі по програмі. Перевірили пілотаж, випуск, зборку крил, очистку повітря, крайні режими – на максимальну висоту та максимальну швидкість з бойовим комплектом.

Ю. О. Фактично, ця місія СРСР підтримувала одну з груп в громадянській війні, що тривала у Мозамбіку до 1991 року?

Ну офіційно влада там вже існувала. Президентом офіційно вибрали Самуру Машела. Він був легітимним, визнаним цілими світом. Але новий режим поставив ставку на СРСР, прохаючи допомогу спеціалістів як у військовій, так і цивільній сфері.

Ю. О. Ви приймали особисту участь у бойових діях під час громадянської війни, чи просто залишались інструктором?

Не лише. Доводилось і виконувати розвідувальні завдання, навчати бойові групи.

Ю. О. Аерознімки там..

Ну, так. Польоти, дуже багато літати приходилось! Патрулювання кордону, збір інформації про бандформування. Там було п’ять повстанських бригад – від 400 до 700 чоловік кожна, португальські інструктори..

Ю. О. Тобто десь разом до 5 тисяч?

Так. Спеціалісти там були з ЦРУ та Ізраїлю, а радники військові – португальські та з ПАР. ППО спочатку в них не було, але згодом стали з’являтись  головки наведення “Стріла-1” та “Стріла-2” з наших же складів. Інколи повертаєшся на малій висоті, проводиш розвідку – здається немає техніки в них. А повертаєшся – знаходять у корпусі кулі.

Ю. О. Знаємо, що одного разу Ви врятували літак, що мав упасти на мирне місто. Розкажіть будь-ласка більше про цей інцидент

Був такий випадок. Я перевіряв після перерви лейтенанта Жила Жайме Пікао. Вилетіли в зону на 15 км, ну і по дорозі назад зайшли на коло перед посадкою. Аеродром Накала знаходився на півострові біля дуже глибоководної затоки, був великий порт і місто. Ми якраз після польоту виконали розворот на 180 градусів, а пілот чомусь не знижує обороти. Я йому говорю – “зменши, швидкість має бути 500 км/год, а в тебе 700 км/год”. А він каже – “не виходить”. Я теж потягнув за кермо, і двигун вимкнувся. Внизу – місто, порт, нафтобаза, кораблі на рейді. Якби катапультувались – то літак упаде на місто, буде безліч жертв.

Ю. О. Тисячі?

Якщо б зірвалась нафтобаза – то було б багато жертв. Хотіли сісти на дорогу – але ж там ширина 6-7 метрів, з обох боків джунглі. А в нас розмах крила 11 метрів! Та й машини, люди – могло бути криваве місиво. Я повідомив про ситуацію, що йду на вимушену посадку, і даю команду запускати двигун. Потім роз’єднали тяги (рядом проходять тяги управління двигуном та закриття стоп-крану). Зрозуміли, що кисневий шланг попав між цими тягами, і коли ми зменшували обороти, він потягнув за собою важелі управління стоп-крану. Врешті ми перелетіли через затоку, вибрали майданчик, набрали за рахунок швидкості висоту, випустили закрилки у злітне положення, щоб збільшити дальність планування і на швидкості 50-70 км/год спланували на землю (певне був закинутий аеродром). Пам’ятаю лише як почали збивати верхівки пальм – і далі провал у пам’яті. Прийшов до тями аж через 5 днів. Виявилось, що цьому майданчику були 3-метрові термітники. Вони за ніч роблять з глини такі півметрові піраміди. Їх розбивати важко – лом відскакує. А там були вже 3-метрові – і ми їх зачепили. Одне крило відвалилось, і  сповзли догори ногами. Природно, що літак відновлення не підлягає, а пілоти залишились живими. Відразу куски сталі попали в тіло. Коли мене вантажили на вертоліт, щоб летіти до клініки за 200 км, я все намагався зірвати пов’язки через дикий біль.

Ю. О. Вам дали за це якісь нагороди від Мозамбіку?

Ні, від Мозамбіку нічого. В СРСР через три роки за виконані бойові польоти, розвідку приставили до ордена Бойового червоного прапора. Але в Москві переглянули – я ж тільки капітан був – то й дали лише  Орден Червоної зірки.

Ю. О. А по Мозамбіку у Вас немає ніяких нагород військових?

Розумієте, то був лише початок армії, лише 5 років незалежності. Не було ще ніяких медалей, орденів.

Ю. О. Там були люди, що починали історію мозамбікської армії. Ви були з ними, певне, в гарних відносинах?

Так. Я їздив з ними по усіх відрядженнях, вивчив португальську. Ну і вони прекрасно володіли російською, я кажу про пілотів. З техніками, обслуговуючим персоналом спілкувався португальською. Я в них був у великій довірі, об’їздив усі аеродроми країни, бував у зоні бойових дій. Приймав  участь у керівництві, допомагав їм.

Ю. О. Цей миротворчий досвід вплинув на важ світогляд, кар’єру, особистість?

Це було відкриттям. З тої сторони подивитись на нашу державу велику СРСР, зрозуміти їхній погляд на нас, та й всього іншого світу. Багато довелось переглянути. Чимось гордився, чимось не дуже – такий прийшов філософський погляд на світ.

Ю. О. Ви не жалкуєте?

Абсолютно ні. Я дякую долі, що дізнався про Африку. Подивився збоку на СРСР.

Ю. О. До речі, ви знаєте якихось українців, які живуть у Мозамбіку? Відомо, що там є потужна громада українська.

Знаю багато в сусідній ПАР. В мене дуже гарні відносини зі Стюартом Бассоном, послом ПАР в Україні. Він завжди запрошує на їхні заходи, ось нещодавно століття Нельсона Мандели було, День Республіки. Ми з ними ж разом боролись з свободу ПАР.

Ю. О. Так, а ветеранів Мозамбіку в Україні багато?

Звісно, і в Києві тут є, в Луцьку, у Львові. Підтримуємо контакти.

Ю. О. Ясно. А як на Вашу думку. чи перспективно для України розвивати відносини з Мозамбіком?

Потрібно,  і невідкладно. Ми з колегами, особливо академіком [Русланом] Грабаром (знавцем Африки) намагаємося все вийти на контакт, щоб налагодити економічні відносини. Зараз Мозамбік – четверта країн у світі за покладами газу. Це французи розвідали, але поки що все залишається, як кажуть, на папері. Ніякої розвідки не проводиться. У нас достатньо спеціалістів, щоб допомогти цій країні з виробітком родовищ. Також у сфері продовольства багато посилалось пропозицій від нашої, наприклад, компанії Терра Фуд про поставки м’ясо-молочної продукції, попередньо обробленої для захисту від спеки. В Мозамбіку українців вітали, комерційні пропозиції їм сподобались. Але в Україні ось рік після президентських виборів та приходу нової команди важко бізнес-спільноті сформувати свої інтереси, сконцентруватись.

Ю. О.  Але ж там конкуренція з боку Китаю, США, Європи, які теж хочуть співпрацювати.

Звісно, Китай всюди проникає. Та й інші гравці присутні – Франція, Малайзія, Росія. Тому варто не затягувати, а вже шукати дипломатичних шляхів, аби туди вийти.

Ю. О. Бачимо великі пропозиції, але мало робиться. Що найбільше заважає Україні співпрацювати з Африкою, чи такого багато?

Правильно кажете – всі хочуть багато й одразу. Має бути державна цільова програма, поставлене завдання МЗС, дипломатам. Слід виходити на людей – навіть тих, з якими я колись співпрацював – і вже можна далі організувати наші бізнес-інтереси.

Ю. О. Ви співпрацюєте з миротворчим рухом не лише тих часів, але й новим. З 1990-х років – людьми, що служили в Югославії, Ліберії в рамках місій ООН. Що власне мотивує українських солдатів йти в миротворці? Крім грошей?

Так, ми підтримуємо активні відносини, збираємось. Всі прийшлось бачити, що таке війна, як пережити втрату друзів. Ми намагаємося налагодити якісь відносини, щоб принести користь державі. У тих країнах, де ми побували, зберігається дуже добре ставлення до українських спеціалістів.

Ю. О. Тобто це приносить позитивний імідж?

Звісно. І я вважаю, що надто недалекоглядно з боку дипломатів та урядовців не використовувати цей досвід військовослужбовців, бійців.

Ю. О. Зараз в Україні теж йде війна – так звана АТО. Дехто каже, що нам  треба забирати миротворців, наприклад з Африки. Інші навпаки, наголошують на дипломатичному іміджі. А взагалі. Чи може допомогти досві миротворців у веденні АТО?

Я член президії Всеукраїнської організації ветеранів війни (правонаступника Всесоюзної організації ветеранів війни), яку очолює всіма шанований генерал-полковник Володимир Гаврилович Воронцов. Рік тому на конференції миротворців пролунали пропозиції ветеранів бойових дій, учасників миротворчих операцій, щоб ми на території Донбасу знайшли спільну мову для порозуміння.

Ю. О. А військовий досвід? Люди мають досвід бойових дій в різних країнах світу. Їх поради знадобились би українській армії.

Ви знаєте, я багато спілкуюсь з учасниками АТО – і думаю, що треба зупиняти цю війну. З обох боків наші люди, йде взаємне знищення нашого генофонду слов’янського. Слід зупинятись і шукати прийнятні компроміси.

Ю. О. Якісь паралелі подій з Мозамбіку до українського сьогодення?

Була так само громадянська війна у Мозамбіку, але  знайшли спільну мову. До 1992 року там йшли бойові дії,і вже більше 20 років мир. Але досі все одно якісь конфлікти виникають. Опозиція повинна бути, але працювати не на конфронтацію, а на благо країни.

Ю. О. Як тільки розпався СРСР, то війна у Мозабіку припинилась, люди знайшли спільну мову.

Ну так, й зовнішнім держава не варто розпалювати конфронтацію..

Ю. О. Щодо Ваших побратимів – як склалось їхнє життя?

На відміну від афганців, куди кидали хлопців щойно з цивільного життя,  у нас всі вже були офіцерами, що пройшли воєнне училище, пов’язали свою долю з підготовкою до бойових дій. Вони знали, на що йшли – і через те було легше адаптуватись до цивільного життя. Досвід Афганістану зі складною адаптацією до мирного життя зараз повторюється у війні на Донбасі. Потрібна програма спеціалістам, загальна увага, щоб вони якомога швидше забули жахи війни. Ось мені один розказує, що мучився декілька місяців, не міг заснути, поки не вернувся в зону бойових дій і три дні в бліндажі відсипався.

Ю. О. Повертаючись до Африки – які найбільш перспективні сфери і країни, з якими варто співпрацювати. От ми зараз успішно розвиваємо відносини з Нігерією, ПАР.

Дивіться, Нігерія – найбільша країна Африки за рядом показників. Мене нещодавно посол запросив на інавгурацію новообраного президента..

Ю. О. Вибачте, посол Вас як представника миротворців?

Так, як місій ООН.

Ю. О. Але ж Ви офіційно не були у складі місії ООН, а членом радянської делегації. І все-таки Нігреія Вас запрошує, хоча не була прорадянською.

СРСР вже в історії. Я відколи приїхав в 1982 році, і як громадянин України беру участь в усіх заходах. В Нігерії – 200 млн населення. 95% ВВП – за рахунок добування нафти. Друга зав впливом країна – ПАР. Основні тамтешні експортні продукти – діаманти, золото, платина. А сама ПАР продовольчо самодостатня – не купують ні зерна, ні інших продуктів харчових продуктів. В нас є посольство в Києві, а у ПАР наша діаспора – то ж треба все використовувати для розвитку економічних відносин. Мозамбік – країні треба приділити багато уваги, тим більше з огляду на природні копалини.

Ю. О. У Вас численні там контакти?

Хороші, добрі люди. Я їздив по всій країні, без перекладач з ними спілкувався. Та й взагалі по всьому світі люди нормальні – лише ворожнечу влаштовують політики.

М. Д. Ви згадували, що деякі аспекти відношення до СРСР Вас здивували. А що саме, наприклад?

До нас було дуже прекрасне відношення і цивільних, і воєнних. Бо знали, що ми приїхали допомагати. Я мав на увазі інше – дізнався трохи як інші країни відносяться до СРСР. Ми були патріотами своєї країни, і не визнавали жодної критики на її адресу. А далі вже почали розбиратись, в чому вони праві, а в чому – ні в таких вільних розмовах. Наприклад, кубинці нам дорікали, що ми комуністична країна, а стоматологія з середньовіччя. Ну так,  виходить. Ми зіткнулись з їхньою школою, є американська, китайська, європейська. Радянська була завжди слабкою.

М. Д. А з ким Ви ще спілкувались?

Ну, по-перше, дуже вітались дружні відносини з представниками країн соцтабору.  Їх запрошували на наші заходи, нас на їхні. Мозамбікці часто запрошували через консульський відділ. Представників капіталістичних країн майже не було – лише там шведи, італійці-лікарі, але їх мало було. З місцевими португальцями вітались. Вони до нас досить тепло відносились, але глибших контактів не було.

М. Д. От СРСР проводив активну політику в Африці, посилав різних консультантів, воєнних радників. Наскільки Україні потрібна така політика, наскільки вона виправдна та потрібна?

Це і виправдано, і необхідно. У нас є можливість загрузити ВНЗ африканськими студентами. Звісно, не безкоштовно. Вони вивчатимуть наш побут, культуру, стануть спеціалістами – потім підуть дальші контакти економічні, перепідготовка, інші спеціалісти – все це дозволить налагодити дружні відносини.

М. Д. Щодо Вашої місії, яким був загальний стан війська та авіації Мозамбіку? Наскільки взагалі приносило результати навчання?

Я стояв коло витоків авіації Збройних Сил Мозамбіку – маю на увазі перші 12 контейнерів з літаками. Якщо вздовж океану (де більшість міст) зберігалась влада Самуро Машели (легітимно обраного президента), то опозиція сиділа всередині країни, діяли безкарно..

Ю. О. Певне біля кордону з ПАР та Південною Родезією?

Так. В Родезії [тодішня назва Зімбабве] також відбулась революція, і нас 40 пілотів готували до відправки. Ми ставили на президента [Джошуа] Нкомо, а переміг Роберт Мугабе. Відповідно, ми поїхали по інших країнах – хто в Мозабік, хто ще куди… В нас були гарні, дружні відносини. В СРСР вчились інженери, лікарі, інші спеціалісти. Їх учили не лише спеціальності. Був такий предмет – “Соціалістичний спосіб життя”. Дуже цікавий, було багато екскурсій. Вони їздили і по заводам, і по селам. Одного разу в Киргизії, мені розказували, у колгоспі їх прийняли і все показали, а потім так накачали самогоном, що потім як дрова вантажили…

М.Д. Тобто велика увага йшла не лише військовій, а й ідеологічній підготовці?

Звісно. Мене часто в сім’ї запрошували – то розказували, як боялись сюди їхати. Родичі плакали, коли їх  посилали вчитись в СРСР. Була у командира батальйону газетна виріска з зображенням карти СРСР у колючому дроті, закривавленим. Така ідеологічна підготовка з боку португальців, США. І В СРСР з великою цікавістю мозамбікці слухали, зустрічались. Одне слово роботяги. От у мого знайомого родичі в Мозамбіку вирощують апельсиновий сад. Там треба увага, як до яблуні, потім найкращі купують, та й на експорт ідуть. За три роки ми переїли мандаринів – потім на них й дивитись не  могли (одну з’їдаєш –висипка на тілі).

М. Д. Наскільки відчувалась різниця у виучці авіаторів?

Чесно кажучи, сильно. Мозабіці взагалі майже нічого не вміли спочатку. Пам’ятаю колись говорив з їхнім командиром, кажу – чому не роблять так-і-так. А він каже мені: “Ви зробили неможливе. Ще десять років тому і взагалі не могли уявити, що вони будуть літати. А ще вимагаєте перспективного мислення”…

М. Д. Ви згадували, що на боці бандформувань були радники з Ізраїлю, ПАР.

Дивіться, звідки взялись ці формування? Звісно, сусіднім країнам,де ще панував апартеїд, не дуже хотілось щоб у Мозамбіку розвивались якісь зачатки соціалізму, рівноправ’я там. Звичайно  вони фінансували опозицію. А з’являлась остання як? Ну от прийняв Самуро Машел рішення про радянську орієнтацію, посилають спеціалістів, допустимо п’ять. Ну і по поверненню з дипломами починаються вже місцеві розборки. Президент одного ставить командувачем, іншого в якесь управління, а третьому каже – ти почекай. Ну і в нього психіка реагує негативно. А тут з’являється агентура, мовляв на тій стороні будеш генералом. Всі лідери опозиції – всі пройшли стажування в СРСР, в академіях там. Сам свідок – коли спіймали керівників після розгрому формувань, відразу видно – бо вони так в сафарі, нормально вдягнені (на фоні власних солдат, що у дранті). Ну і приїжджає керівництво наше на Вольво – і привіт-привіт, вітаються з їхніми лідерами. Повезли під охороною, щоправда у наручниках. Ну як у нас зараз – розійшлись, не поділили владу та вплив..

Ю. О. Тобто ЦРУ, інші спецслужби мінімально інструктували – всіх вчив Радянський Союз?

Ну так загалом. От приходить одна сторона в село – всіх мобілізує, приходить інша – аналогічно. Ми ж чому їх бандитами називали? Бо їхні командири казали – як приходите в населений пункт, село там чи місто, то все ваше – жінки, цінності. Тому старались взяти. І вже всіх знищували. Подивишся на них – ріст менше довжини автомата, по 18-17 років. Хапали туди усіх.

М. Д. Чи доводилось зустрічатись з іноземними спеціалістами з тієї сторони?

Ні, мені ні.

Ю. О. А вашим друзям, співслужбовцям?

Ні. Ми служили в авіації. На автобусі на аеродром – на автобусі з аеродрому. Ніяких контактів не було таких.

Ю. О. Але ж показували Мозамбік?

Ну возили. Я вивчив португальську добре, мені довіряли. Мапуту огладяали – столицю

Ю. О. Але слідкували, щоб до Вас іноземці не підходили?

Та ні, ми нормально спілкувались, по місту лазили, шукали, що та цікавого.

М. Д. А брали участь безпосередньо в нанесенні бомбових ударів по повстанцям?

Ні, це було заборонено.

М. Д. А сама місія – вона була секретною? Рекомендувалось не афішувати?

Ми їхали у цивільному як технічні спеціалісти. Був у нас головний радник, генерал-лейтенант Черевко Олексій Костянтинович, корінний киянин. Справжній бойовий генерал, всюди де гаряче, залазив. Каже – добре, що ми приїхали, бо нещодавно збили бойовий літак-розвідник ворожий. Генерал приїхав для допиту, а солдати вже їм повідрізали голови та й ганяють ними у футбол. І ми маємо  їх виховувати. Нам посол прямо сказав – заборонено брати участь в бойових діях. Зате головний радник – “не хочуть робити вони, робіть ви, але щоб завдання виконувались”. Тобто вийшло – я вліз, то й винен. А виграли – молодець.

Інтерв’ю провели Денис Москалик та Юрій Олійник.

Поділитися в соцмережах:


Related Post