Початок 2016 р. відзначився хвилею терактів у країнах Західної Африки. Найбільш резонансним, звісно, стала атака на готель в Уагадугу, столиці Буркіна-Фасо, під час якого постраждали іноземні громадяни, зокрема українці. Водночас значно більше жертв (сотні) налічують інші інциденти, пов‘язані зокрема з Боко Харам як, наприклад, різанина в селі на півночі Нігерії. Страждають в основному африканці з нижчих класів, і ці події неспівмірно ігноруються в Європі.

Але прискіпливий погляд породжує питання – а чому всі говорять про тероризм? Цей термін, по суті, настільки розширився, що перестав адекватно відображати реальність. Терор – це спосіб залякати еліту чи населення, посіяти паніку шляхом точкових атак, що проводяться руками підпілля (звідси паралелі з партизанським рухом). Але чи можна назвати напад на село тероризмом – а чи ексцесом під час бойових дій? Боко Харам роками контролює тисячі квадратних кілометрів, і по-суті, стала невизнаною державою. Тоді й бомбардування Дрездена і Хіросіми – теж тероризм?

Нігерія – багата нафтоносна країна, і про неї більше знають. Та в глухих напівпсутельних державах Сахелю – Малі, Нігері, Чаді – масштаби значно ширші, хоча менш відомі європейській широкій думці. Різного роду ісламісти та націонал-визвольні рухи (на кшталт туарегів, що борються за створення незалежного Азаваду) де факто контролюють три четверті цих країн (хоча й найменш населені). Більш того, це вже не просто кочівля озброєних груп – території контролю чітко проглядаються на картах. І невизнання з боку ООН – лише свідчення політики незмінності кордонів, яка в Африці тріщить по швах.

Країни Сахелю

Країни Сахелю

Хронологічно черговий сплеск сепаратизму почався, звісно, з 2011 р. – славнозвісної Арабської весни. Нестабільність на півночі (зокрема громадянська війна в Лівії, що тривалий час була гарантом стабільності для сусідів – Чаду й Нігеру), полегшення обігу зброї, людських ресурсів виступили детонатором на особливо крихких теренах.

Один з важливих факторів, що пояснює конфлікти і напругу, це релігійна відмінність мусульманської півночі та християнського півдня. Найбільші прояви конкуренції конфесійних громад – у сепарації Південного Судану, Нігерії, та Центрально-Африканській Республіці.

Але найбільша крихкість державного управління спостерігається у країнах, де зебрігається релігійна гомогенність мусульман-суннітів (поряд з присутністю ряду меншин – насамперед ібадитів). Пояс від Малі до Судану продовжується в Сомалі, що відділено стабільними Ефіопією та Еритреєю. Попри вагому роль ісламістів (Руху Аль-Шабаб – наступника Союзу Ісламських Судів, у кооперації з Аль-Каїдою), основу внутрішньої політики складають внутрішні протиріччя кланів скотарів-кочовиків. Йдеться про спільний спосіб ведення господарства у схожих кліматичних умовах з країнами Сахелю: на півдні напівпустелі з переходом до саван, що все більше страждають від посухи (ймовірно, під впливом кліматичних перетурбацій). На півночі – Сахара з рідко розкиданими оазами.

До кінця 19 ст. під час розпалу європейської колонізації сахарська периферія, як і Сомалі, були нічийною територією кочівлі різних кланів. На півдні існувало багато малих державок, часто просто племінних федерацій. Вагомий виняток – на заході континенту, де з часів династії Альморавідів (11 ст.) зберігається політичне тяжіння до орбіти Марокко. І якраз в Мавританії найбільш спокійна ситуація на фоні східних сусідів.

Таким чином, сумарна дія ряду чинників сприяє анархії в регіоні. Не дивно, що саме країни Сахелю стали епіцентром державотворчих потуг радикальних ісламістів, над якими все більше домінує вплив ІДІЛ, що конкурують з більш консервативною у способах боротьби Аль-Каїдою. Зусилля європейських миротворців допомагають зберегти найбільш населений південь.Насамперед йдеться про військову допомогу Франції – колишньої метрополії цих країн. Але важкодоступність і вимога тривалих вливань зупиняє активну боротьбу в пустелі, де ІДІЛ змогла розширити власні території як базу впливу на регіон. Буркіна-Фасо розташована на перехресті між Малі та Нігерією, виходячи на півночі до пустельної зони, а на сході межуючи з зоною впливу Боко Харам (на межі Нігеру та Нігерії). Слабкість цієї держави робить її потенційною жертвою та важливим елементом прямого контакту між Боко Харам та сахарськими ісламістами.

Яка ж стратегічна мета ІДІЛ і його васалів, що присягнули халіфу Аль-Багдаді. Подивімось на карту – до півночі Чаду прилягає Лівія, де ІДІЛ фактично монополізувала вплив у східній провінції (Кіренаїці) та з кінця 2015 р. розпочала успішний наступ на захід – до столиці та нафтових родовищ. В разі успіху в Лівії та Буркіна-Фасо, а також цілком ймовірному ослабленні, а то й колапсу Нігерії (бюджет якої надто залежний від цін на вуглеводні), африканський сегмент Ісламської держави простягнеться від узбережжя Середземномор’я до озера Чад та півночі Нігерії, а при успішних умовах – й до узбережжі Атлантики.

Чи зможуть європейські дипломати назвати це внутріщньою справою африканських держав? Варто прогнозувати різке зростання потоку біженців, частковий колапс економіки і укріплення позицій ІДІЛ в тій же Сирії (завдяки додатковим ресурсам – які правдами-неправдами купуватимуть міжнародні корпорації). Втручання США, європейських країн може запобігти біді – однак наразі африканська безпека фінансується за залишковим принципом, базуючись насамперед на захисті економічних інтересів окремих гравців. Замовчування проблеми лише збільшує кількість витрат у майбутньому.

Юрій Олійник

Поділитися в соцмережах:


Related Post