До середини 30-х років ХХ століття практично вся Африка була під владою європейських метрополій. Незалежними були лишень кілька держав, як ПАР, Ефіопія та Ліберія. До того окремі території на континенті чинили опір європейцям. Допоки, зрештою, не були упокорені. В другій частині серії матеріалів, присвячених огляду шляхів опору колоніалізму деяких африканських країн та територій, буде короткий екскурс в історію Ефіопії. В першій частині мова йшла про Сомалі.

Остання здобута колонія у Африці відома усьому світу.

Нею стала остання незалежна корінна (Ліберію створили чорношкірі переселенці зі США, а ПАР—переселенці з Англії та Голландії) Ефіопська імперія, якою уже як 3 тис. років (і до 1975 року) керували імператори.

Насправді, у 1935-1936 роках відбулась уже друга італо-ефіопська війна.

Перша відбулась за 40 років до цього, у 1895-1896 роках, і завершилась повною катастрофою Італії—військова поразка біля ріки Адуа, збиткова військова кампанія та нечувана ганьба у тодішньому світі.

Це був єдиний випадок в історії колонізації Африки, коли саме європейська, а не африканська держава програла усю війну, визнала поразку та навіть виплатила контрибуцію.

Тінь ганьби біля Адуа висіла усі ці роки над Італією і щоб її позбутись, Муссоліні, скориставщись усіма тодішніми прогріхами світової спільноти (Ліга Націй не змогли зупинити дій Італії, а у розпал війни Британія та Франція не пропустили через свої колонії у Сомалі вантаж зброї, закуплений Ефіопією), у жовтні 1935 року розпочав вторгнення трьома колонами—2 з Еритреї й одна зі Сомалі.

Перед війною Італія заручилась підтримкою Франції, яка тоді керувала теперішнім Джибуті.

Всупереч поширеній думці, попри очевидну перевагу Італії у кількості та якості стрілецької зброї та військової техніки Ефіопія як держава опиралась аж 7 місяців, аж до капітуляції у травні 1936 року.

Для прикладу у війську Ефіопії були лише 3 застарілі біплани, а в італійських сил вторгнення—приблизно 400 сучасних літаків. Більшість гвинтівок Ефіопії були випущені ще у 19 ст., і немало вояків були озброєні списами та луками.

Не на руку Ефіопії було і те, що деякі воєначальники перейшли на бік Італії, а відсутність доріг та транспорту заважала оперативно перекидувати війська на важливі ділянки.

У битвах біля Аксума та Аббі-Адді, та дороги Аксум—Макеле (північ Ефіопії; грудень 1935—січень 1936 року) ефіопська армія зуміла завдати поразки італійцям, які наступали з Еритреї. Через ці поразки Муссоліні навіть змінив командувача італійської армії.

Цікаво, що на боці Ефіопії воювали італійці-антифашисти, та добровольці зі США, ПАР, Єгипту та Індії.

Однак кінцевий підсумок війни визначили постійні підкріплення Італії та її кричуща перевага у вогневій міці, і на рубежі січня—лютого 1936 року північний фронт Ефіопської війни був прорваний Італією.

Вирішальна битва війни відбулась північніше озера Машенге, поблизу Май-Чоу, 31 березня—2 квітня 1936 року, і попри початкові успіхи ефіопців, завершилась перемогою Італії та відкриттям дороги на столицю.

Імператор Хайле Селасія 2 травня 1936 року (за 3 дні до вступу італійців у столицю, Аддіс-Абебу) втік через Джібуті на Захід просити допомоги, відкинувши пропозицію воєначальників дати генеральний бій загарбникам усіма наявними силами на підступах до столиці, щоб у разі перемоги підняти народ на новий виток боротьби.

Хайле Селасіє (праворуч)

Хайле Селасія (праворуч)

У червні 1936 року Ефіопія, Еритрея та Сомалі були об’єднані у єдину колонію—Італійську Східну Африку. Разом з тим, аж до листопада 1941 року діяло ефіопське підпілля.

У 1937 році у низці провінцій спалахнули антиіталійські повстання, а у липні 1936 року повстанці ледь не відбили в Італії Аддіс-Абебу. Попри те, майже весь світ визнав окупацію Ефіопію, навіть Британія та Франція, і відмовились це робити СРСР, Китай часів Гоміндану та США.

У січні—травні 1941 року більшість Ефіопії, під час вторгнення Британії зі Судану, за підтримки ефіопських повстанців, була відбита. Сам Селасія повернувся через 5 років після відбуття, 5 травня 1941 року.

Союзні британські війська перебували в Ефіопії аж до 1954 року.

30 червня 1936 року, за 3 роки та 2 місяці до початку Другої світової війни у Європі, Хайле Селасія на виступі у Лізі Націй пророче мовив:

«Те, що сьогодні відбулось у нас, завтра відбудеться у Вас».

Сенс цих слів невдовзі зрозуміли окуповані державами Осі народи Європи, які своєчасно не змогли стримати апетитів Німеччини та Італії.

Автор: Zender, львівський африканіст

Поділитися в соцмережах:


Related Post