Активна африканська політика Туреччини сьогодні відзначається практично всіма експертами з Близького Сходу і Африки. Важко не помітити, як з 2002 року Туреччина стала політично активною на глобальному півдні, і особливо в Африці. Однак, далеко не всі, навіть в самій Туреччині, здатні розгледіти, наскільки цей новітній виток турецького «імперіалізму» є насправді наслідком і продовженням внутрішніх турецьких процесів.

Говорячи про «неоосманську» політику нової Туреччини, часто згадують, що два найбільш важливі османських інститути це мечеть і ринок. В сучасній «неоосманській» Туреччині мабуть ніщо не будується так саме часто, як мечеті й торгові центри, що дійсно, вельми точно відбиває настрій в турецькому суспільстві. З самого початку Партія справедливості і розвитку вважалася партією релігійних консерваторів і риночників. Цей факт, до речі, дуже притягував симпатії західного світу до ПСР, адже вважалося, що якщо політична сила business-friendly, то вона вже має щеплення проти ймовірного скочування в фундаменталізм і радикалізм. Навіть зараз, коли дружба між західними демократіями та турецькими «нео-османами» здається пішла в минуле, ПСР нітрохи не відмовляється від своєї ринкової неоліберальної ідеології. Наприклад, оцінюючи режим у Венесуелі, турецькі спостерігачі із захопленням відзначають антиамериканізм і антиімперіалізм Мадуро, але при цьому засуджують його «лівий догматизм», який заважає справжньому процвітанню Венесуели. Умовні мечеть і ринок були ключовими інститутами не лише для політики ПСР всередині країни, але й для відносин з Африкою. Про «мечеть» ми ще поговоримо, тут же розповімо про «ринок».

У більшості випадків прихід ПСР до влади в 2002 році розглядається експертами як поворотний момент у відносинах між Туреччиною та Африкою. Але це сприйняття багато в чому є результатом тенденції розглядати ПСР як організацію з монолітною ідеологією. Щоб зрозуміти як ПСР набувала все більш жорстких амбіцій на міжнародній арені, варто повернутися за кілька років до приходу ПСР до влади – в день, коли стався «постмодерністський» військовий переворот 28 січня 1997.

В 1990-х роках Партія благоденства (Refah Partisi) була втіленням політичного Ісламу в Туреччині. Що особливо важливо – партія була виразником думки анатолійських консервативних бізнесменів, які зуміли піймати ринкову хвилю 80-90 років. Військове втручання 28 лютого 1997 року тимчасово зупинило цей рух і придушило популярну волю, що привела партію до влади; зрозуміло, це викликало найрізноманітніші реакції. І все ж, реакція на цей військовий переворот відрізнялася від попередніх реакцій на інші військові втручання в одному важливому моменті: політичний Іслам становив настільки велику частину популярної волі, що у військових насправді вже не було ніякої можливості знищити його в економічному чи політичному плані.

Передбачалося, що ця популярна воля просто зникне сама по собі з розпуском так званої «Рефахйол» (коаліції між Партією благоденства і Партією істинного шляху, яка була при владі з 28 червня 1996 року по 30 червня 1997 року). Однією з причин цього припущення була оманлива самовпевненість армії, що ґрунтувалася на успіхах її попередніх втручань.

На час перевороту політичний Іслам уже давно став загальним проектом того консервативного сегмента суспільства, який ставав все більш помітним, та який, у свою чергу, усвідомлював важливість мати власний голос в політиці й економіці. Було очевидно, що такий рух вже неможливо знищити, просто заборонивши деяким з його лідерів займатися активною політикою. Намагаючись вижити в цьому середовищі, багато виробників, торговців та інвесторів, великих і малих, які протягом кілька років були затавровані в очах споживачів як «ісламські реакціонери», і яким кожен раз забороняли брати участь в урядових тендерах – вживали заходів, які раніше вони завжди вважали непотрібними, і на які у них раніше не вистачало сміливості.

Ербакан і Каддафі

Ербакан і Каддафі

Турецька дослідниця і журналістка Айше Чавдар у 2002 році провела ряд інтерв’ю з групою консервативних мусульманських бізнесменів, щоб зрозуміти, як вони захищали свої інвестиції після перевороту 28 лютого. Їх відповіді можна резюмувати наступним чином: «Ми відчували біль і остракізм в Туреччині. Але ми не хотіли здаватися, і шукали інші ринки, які були б готові привітати нас. Як би там не було, в Туреччині не було експортної політики, а її комерційний престиж було зруйновано після того, як у 2001 році турецькі банки збанкрутували. Тому ми розгорнули свій бізнес на закордонні ринки». Один з цих бізнесменів сказав: «Ринки в Африці і на Близькому Сході є найменшою проблемою, тому що у нас є хороші акредитиви. У нас хороші відносини; платежі робляться завжди вчасно. Підприємці регулярно стикаються з низкою проблем, найважливішою з яких є збір. Однак на цих двох ринках збір не був проблемою. В Іраку або Сирії теж є певні невеликі ризики. Наприклад, банки можуть бути проблемою: в країні можуть бути відсутніми надійні банки. Якість може бути іншою проблемою. Ваш продукт може погано продаватися; можуть виникнути проблеми на ринку. Цікаво, що в Африці і на Близькому Сході банки не турбуються. Гана, дуже маленька країна в Західній Африці, має банки, які є набагато престижнішими, ніж їх турецькі колеги. Вони видають акредитиви дуже легко. Вони функціонують за впорядкованим чином. Турецькі ж банки впали, їм ще треба буде відновити свій престиж в очах усього світу».

Насправді, Африка і Близький Схід потрапили до поля зору консервативних бізнесменів ще в період правління Тургута Озала (1983-1989 – прем’єр-міністр, 1989-1991 – президент Туреччини). Це особливо стосувалося дрібних і середніх інвесторів, тому що внутрішній ринок Туреччини тоді не пропонував ніякої політики конкуренції, спрямованої на захист їх інтересів від імпорту або великих капіталістів. Вони вирішили шукати більш дрібні ринки для своєї продукції. Озал закликав їх зосередитися на азіатських країнах, проте їх зусилля не увінчалися успіхом. На думку деяких дослідників, ці бізнесмени були занадто орієнтовані на власну турецьку ідентичність, щоб домогтися успіху за кордоном. Вже в період «ісламістського» уряду «Рефахйол» з’явилася ідея «Ісламського Союзу» як альтернативи Європейському Союзу. І хоча багато спостерігачів іронічно поставилися до цієї ідеї, насправді вона цілком відповідала серйозним зусиллям малих і середніх підприємств. Першими конкретними кроками в цьому напрямку стали здійснений в 1998 році багатогодинний візит тодішнього прем’єр-міністра Неджметтіна Ербакана до Лівії, і менш відоме «Африканське Відкриття», розпочате в 1998 році. Представники консервативної MÜSİAD (Асоціації незалежних підприємців), що отримала значний імпульс в уряді «Рефахйол», часто відвідували африканські країни, брали участь в ярмарках і видавали застави для надання кредитів на розширення комерційної активності своїх членів, бізнесменів. Уже в 2002 році члени MÜSİAD почали співпрацювати з алжирською державою в створенні фабрик та інвестуванні в інфраструктурні проекти. І хоча після 28 лютого вони були позбавлені посередництва Туреччини, їх рішучість подолати такі перешкоди збільшила їх оперативні можливості. Іншими словами, «джин був випущений з пляшки».

У 2001 році турецька держава повністю збанкрутувала. У тому ж році почалося формування ПСР, яка використовувала загальний ґрунт для різних релігійних джемаатів (спільнот) в Туреччині. Хоча нинішній лідер партії Реджеп Тайїп Ердоган перебував у в’язниці, мало хто сумнівався, що саме він очолить партію, і навіть Туреччину, після звільнення. Партія була побудована знизу вгору як складна платформа для переговорів, де ніхто не соромився говорити про свої ділові інтереси. Ердоган, як відомо, обрав інший шлях, ніж той, що був у Ербакана, який відкрито запрошував керівників джемаатів до своєї резиденції, чим накликав гнів військових командирів. Це був фальстарт. Замість цього Ердоган з самого початку об’єднав добре освічених членів джемаатів в партію і державу, тих людей, що могли б служити у якості технократів або бюрократів. При цьому він не тільки зберігав свою платформу переговорів свіжої та стійкою, але також зберігав свій привілей, не дозволяючи нікому іншому піднятися до лідерського рівня популярності в партії або державі.

Зустріч в 2011 році

Зустріч в 2011 році

ПСР і сам Ердоган проводили практично аналогічну політику і щодо Африки, ґрунтуючись на скромному доробку Ербакана до 2002 року. З самого початку мета була цілком ясна: відкрити простір комерційного впливу для турецьких бізнесменів, особливо тих, що надали найбільшу підтримку ПСР та були голодні для отримання прибутку; розширити сферу економічного впливи через нові політичні відносини; і, крім того, мати все більше значення в світовій політиці, посилюючи свій вплив в Африці. Для країни, яка зазнала економічний крах у 2001 році, і яка повинна була тепер підніматися з праху, такий напрямок її динамізму й амбіцій був цілком очевидним та правильним вчинком.

Туреччина не багато знала про Африку до 2002 року, але вже з цього року вона вже була присутньою на зустрічах Африканського Союзу у якості запрошеної країни. У листопаді 2005 року, оголошеного «Роком Африки», президент Африканського Союзу Альфа Умар Конаре відвідав Туреччину на запрошення президента Абдуллаха Гюля. В кінці січня 2007 року відбувся і перший візит до Африки Реджепа Ердогана – він відвідав ефіопську столицю Аддіс-Абеба. У 2008 році Африканський Союз оголосив Туреччину «стратегічним партнером». А в серпні 2008 року в Стамбулі відбувся саміт «Партнерство між Туреччиною і Африкою», на якому обговорювався великий пакет питань, таких як міжурядова співпраця, торгівля, інвестиції, сільське господарство, розвиток сільських районів, управління водними ресурсами, розвиток малого і середнього бізнесу, охорона здоров’я, мир і безпека, інфраструктура, енергетика, транспорт, культура, туризм і освіта. Також обговорювалися медіа, IT і екологічні інвестиції. Одночасно з самітом відбувся турецько-африканський бізнес-форум. Він був організований за участю DEİK (Рада з питань зовнішньоекономічних зв’язків) і TUSKON (Турецька конфедерація підприємців і промисловців), яка була заснована бізнесменами, близькими до джемаату Фетхуллаха Гюлена.

26 березня 2010 року канцелярія прем’єр-міністра випустила Білу Книгу Африканської Стратегії – документ, який переводив питання, підняті на саміті, в конкретні заходи й плани. 15 грудня 2010 року старші посадові особи з Африканського Союзу і Туреччини знову зібралися разом для створення загальної дорожньої карти. 16 грудня 2011 року відбулася ще одна зустріч, на цей раз на рівні міністрів. Останній за часом масштабний Турецько-Африканський бізнес форум в листопаді 2016 року відвідали понад 3000 чоловік, з них більш як 2000 африканських бізнесменів з 45 країн.

Сьогодні ми вже можемо спостерігати результати турецької політики. Кількість дипломатичних представництв Туреччини в Африці збільшилася з 10 у 2008 році до 39 в 2017, і за словами Ердогана, в найближчі роки Туреччина відкриє посольства і консульства в усіх африканських країнах без винятку. Turkish Airlines, найбільший турецький перевізник, збільшив кількість авіарейсів до пунктів призначення в Африці, з 10 в 2008 році до 48 сьогодні (пасажиропотік зріс від 150 000 в 2003 році до двох мільйонів у 2014 році), кількість африканських посольств в Туреччині зросла з трьох у 2008 році до 32 сьогодні, прямі інвестиції Туреччини до Африки збільшилися зі «статистично незначної» позиції в 2003 році (за даними міністерства закордонних справ Туреччини) до 6 мільярдів доларів сьогодні. З 1992 року Туреччина надала африканцям понад 6000 стипендій для навчання в турецьких університетах.

Посольства Туреччини в африканських країнах - 2002 і 2015 роки

Посольства Туреччини в африканських країнах – 2002 і 2015 роки

Інтенсивний розвиток турецько-африканських відносин проявляється у багатьох сферах – від гуманітарних проектів до оборонних, але безумовно, головні одержувачі вигоди від цих стосунків – ті, хто стали турецькими першопрохідцями ще до приходу ПСР до влади. Тобто, турецький бізнес. І також як і в самій Туреччині, економічний успіх якої переважно ґрунтується на будівельному бумі останніх 15 років, найбільше присутність турецького бізнесу в Африці припадає на будівельний сектор. У 2015 році 43 турецьких фірм увійшли до списку 250 найбільших світових підрядників з інвестицій в Африку (за даними Engineering News Record). Турецькі будівельні фірми, що входять до цього списку, такі як Öztürk Construction, зараз будують аеропорти, готелі, шосе, торгові центри та електростанції по всій Африці, інвестуючи мільярди доларів США в енергетику, освіту, масове житло й охорону здоров’я.

Прагматичний підхід Туреччини до побудови двосторонніх зв’язків протягом багатьох років дозволив розширити міжнародну експансію турецьких фірм. Швидше за все, в найближчі роки значення Африки для турецьких дипломатів і бізнесменів буде незмінно рости.

 

Алі Нурієв, керівник відділу “Близький Схід” Інституту соціально-політичних досліджень

Поділитися в соцмережах:


Related Post