Незалежність Південного Судану підняла дискусію щодо кордонів сучасних держав Африки, які були проведені європейським колонізаторами у ХІХ-ХХ століттях. Штучність кордонів досі викликає конфлікти та народжує місцеві сепаратистські організації. Але чи можуть щось зробити африканці, які, здається, стають все більш готовими та зацікавленими в проведенні кордонів, які більш точно відображають етнічні, мовні та релігійні рубежі континенту? Пропонуємо переклад статті Макса Фішера для The Atlantic про сепаратизм та сучасні міждержавні кордони в Африці.

Довільно проведені європейцями пост-колоніальні кордони залишили багатьох африканців жити в країнах, з якими  їх не пов’язує їхня власна історія, що служить джерелом для багатьох проблем сьогодні.

Коли Камерун та Нігерія проводили переговори щодо залагодження прикордонної суперечки з приводу багатого нафтою півострова розміром з Ель-Пасо, вони не апелювали до давньої культурної приналежності цих земель, інтересі його жителів чи навіть власних інтересів. Натомість, при обговоренні їх справи в Міжнародному Суді ООН вони використовували в якості аргументів  цитати із старих документів європейської колоніальної адміністрації.

Камерун свого часу був німецькою колонією, а Нігерія перебувала під владою  Британської імперії. У 1913 році дві європейські держави підписали угоду щодо кордону між цими західноафриканськими колоніями. Камерун стверджував, що згідно цієї угоди, півострів мусив належати йому, а Нігерія відповідно притримувалася діаметрально протилежної думки. Пожовклі від старості карти Камеруну очевидно виявилися більш переконливими, він виграв справу, і офіційно приєднав територію півострова Бекассі вже протягом наступного місяця.

З приводу цього Рейтер  зауважив, що “цей випадок знову підкреслив прихильність африканських держав до кордонів, що були проведені європейцями без жодного урахування думки тих, хто живе там”. Африканські кордони, з цієї точки зору, якими б їх не провели європейці в ХІХ-ХХ століттях, незважаючи на те, що вони проведені надзвичайно далекими від місцевих проблем зовнішніми силами, є проблемою, з якою мало що можуть зробити сучасні африканці.

У більшості країн світу національні кордони формувалися протягом довгого часу, та відображали етнічні, мовні, релігійні та інші поділи. Межі Іспанії загалом охоплюють де проживає іспаномовне населення Європи; Словенія та Хорватія приблизно окреслюють етнічні кордони розселення словенців та хорваті. Таїланд є саме тим, на що вказує його назва — землею тайців.

Ситуація в Африці інша: тут національні кордони сформовані не національної історією, а свавіллям колоніалізму. Але, по мірі того як Африканський континент демократизується і серед африканців утверджується бажання до національного самовизначення, прагнення африканських держав зберегти  кордони колоніальної епохи наштовхується на все більшу кількість проблем, що сприяє подальшому викриттю протиріч інженерії, що створила африканські суспільства понад півстоліття тому.

Коли європейська колоніальна система занепала в роки після Другої світової війни, і африканці здобули владу на власному континенті, лідери країн на південь від Сахари домовилися поважати колоніальні кордони. Не тому, що ці кордони мали сенс — вони були довільно проведеними творіннями випадковості та європейських угод — але тому, що “нові правителі Африки прийняли рішення зберегти кордони, намальовані колишніми колонізаторами, щоб уникнути руйнівних війн між собою”, як пише присвячена “штучним державам” гарвардська стаття.

Конфлікти пішли на спад в Африці після турбулентних 1960-1970-х років, і хоча континент все ще має чимало гарячих точок, широкою тенденцією в Африці є прямування в напрямку миру, демократії та розвитку. Загрози війн, що призводили б до дестабілізації, переворотів та контрпереворотів ослабли з тих пір, як перші лідери незалежних африканських держав домовились дотримуватись намальованих європейцями кордонів. Але протиріччя все ще залишаються в африканській системі: керівними, що домовилися дотримуватися узгоджених кордонів, але по мірі того, як уряди стають більш демократичними, вони повинні протистояти тому факту, що народна воля може виступати проти  цього принципу та призводити до конфлікту.

Кенійська група, що називає себе “Республіканська рада Момбаси” є лише однією із понад двадцяти  сепаратистських рухів в Африці. Республіканська рада Момбаси хоче створити незалежну державу в прибережному районі Кенії, посилаючись на унікальну специфіку цього регіону, що стала наслідком торгівлі через Індійський океан. Це навряд чи відбудеться, але, як зазначає Гардіан, це є частиною тенденції до “інспірації” сепаратистських рухів. Африканці, здається, стають більш готовими та зацікавленими в проведенні кордонів, які більш точно відображають етнічні, мовні та релігійні рубежі континенту.

Розглянемо Анголу. У 1575 році 100 португальських сімей та 400 солдатів висадилися на південно-західному узбережжі Африканського континенту на тому місці, де нині знаходиться місто Луанда. Вони поширювали свою владу на території довкола аж доки не досягали земель, що перебували під управлінням німців, бельгійців або британців. Португальці об’єднали величезні території, що перевищували за розміром Каліфорнію в єдину колонію. Єдине, що об’єднувало людей, які жили тут — це обов’язок підкорятися португальським господарям. В 1961 році вони повстали проти португальського правління, а 1975 року  — вигнали португальців та створили незалежну державу Ангола, яка мусила представляти інтереси розрізнених та стародавніх культур, що ніби матеріалізувалися з повітря в той момент. Сьогодні ангольці розуміють, що їхня країна складається з десяти основних етнічних груп, які не обов’язково мають спільну історію або зацікавленість у збереженні спільної державності. Це може допомогти пояснити, чому є два сепаратистські рухи в Анголі сьогодні.

Якби до-індустріальний португальський колоніалізм не поширював свій вплив вздовж португальського  узбережжя так швидко, то можливо сім мільйонів африканців, що розмовляють мовою кіконго, мали б сьогодні власну країну. Натомість вони є розділеними між трьома різними країнами, в тому числі Анголою, де перебувають в статусі меншин.

Бунда діа Конго — сепаратистське угруповання, що діє в регіоні ті хоче створити державу, що нагадувала б за обрисами давнє, до-колоніальне королівство Конго, та дати власну країну кіконгомовним.

В даному випадку немає причин вважати, що Бунда діа Конго або Республіканська рада Момбаси мають шанс на реалізацію своїх планів — їх рухи дуже слабкі, а держави, яким вони кидають виклик, занадто сильні. Але поділ Судану на дві частини у 2011 році продемонстрував, що світ може іноді проявити деяку гнучкість у питанні дотримання неофіційного правила збереження колоніальних африканських кордонів.

Чиновники розглядають мапу з кордонами ПД Судану. REUTERS/Mohamed Nureldin Abdallah

Чиновники розглядають мапу з кордонами ПД Судану. REUTERS/Mohamed Nureldin Abdallah

Судан є найбільш яскравим прикладом держави, чиї кордони прокладені надзвичайно погано та включають в себе частини  найбільших  етнічних та релігійних відмін у світі. Але, як писав Паскаль Захарі, в той же час цей приклад дав можливість поставити ребром питання щодо сучасних кордонів в Африці. Адже в таких  країнах як Нігерія або Демократична Республіка Конго  розрізнені культурно групи були насильно об’єднані в одну державу. Це спричинило запеклу боротьбу між ними за владу та ресурси, що часто мало катастрофічні наслідки. Коли племінна ідентичність дуже сильна, а національна — дуже слабка (зрештою, перша має давнє та глибоке коріння, а остання є новою та штучною), взаємодія різних груп всередині держави може бути надзвичайно жорсткою.

Звісно, сучасна практика сецесії та поділу буде складною для реалізації, а  цілком можливо навіть нереальною. Етнічні групи в Африці численні і вони переважно не мають між собою чітких кордонів. Дискусія з приводу того, чи є створення нових держав хорошим для Африки, як пояснив Захарі, є надзвичайно складною та суперечливою. Але сам факт цієї дискусії є нагадуванням про унікальні пост-колоніальні кордони в Африці, а також про диявольський руйнівний вплив фундаментального демократичного принципу самовизначення на  практичні проблеми миру та незалежності. І це є ще одним із проявів того, як колоніалізм продовжує впливати на формування сучасного світу.

Переклад Дениса Москалика

Джерело: Max Fisher, The Atlantic “The Dividing of a Continent: Africa’s Separatist Problem”, 10 вересня 2012 року

Поділитися в соцмережах:


Related Post