Статті
Південна Африка, як вона є: враження української мандрівниці

Інтервю з мандрівницею  і популяризаторкою туризму Іриною Глушкевич про досвід подорожі на Південь Африки. 

П: Доброго дня! Розкажіть про себе. Чим Вас зацікавила Африка

В: Добрий день! Мене звати Ірина Глушкевич, і я — мандрівниця. На сьогодні я відвідала 37 країн, і своїм досвідом я ділюсь у блозі в Інстаграм. Я люблю самостійні подорожі, люблю сама складати маршрут, шукати цікаву інформацію про країну, куди збираюся, вирішувати форс-мажорні ситуації у мандрах (а без них ніяк). Мій незмінний партнер у таких мандрівках – @Andrey_Levanchuk, і разом ми вже побували в Індії, Китаї, Непалі, Пакистані, Єгипті, і ось тепер добралися до Південної Африки.

Намібія, (тут і далі світлини Ірини Глушкевич)

Важко відповісти на питання, чим так зацікавила Африка. Фактично, мене приваблює пізнання світу в цілому. Подорожі в інші країни дають можливість побачити різноманіття нашої планети, познайомитись з місцевими мешканцями, дізнатись щось нове про культуру та звичаї людей. Дуже часто я ловлю себе на думці, що насправді все не так, як нам розповідали в школі на уроках географії, історії чи релігієзнавства, тому для мене цікаво побачити все на власні очі і скласти особисту думку про ті чи інші аспекти. Тому я не виділяю окремо країни, які хочу побачити, а які — ні. Рано чи пізно я відвідаю хай не всі країни світу, але більшість місць, що колись були для мене мріями. Я впевнена в цьому, бо це вже стиль життя для мене.

З Африкою вийшло випадково. Я побачила акцію від Катарських авіаліній: була дуже приваблива ціна на переліт в Кейптаун. Подумали 2 дні, і зрештою купили квитки за 2 місяці до вильоту. Було достатньо часу на підготовку.

П.: Чи це перша Ваша подорож на континент.

В.: Ні, раніше я вже була в північній Африці — Марокко та Єгипті. Враження від цих країн та від південної Африки абсолютно різняться. У Північній Африці більше відчувається вплив мусульманської релігії та арабських традицій на культуру та побут місцевого населення. На півдні континенту присутній мікс культур: європейської (від колишніх колонізаторів з Голландії, Британії та Німеччини) та місцевих традицій.

П.: Розкажіть про саму подорож. Які країни і місцевості відвідали? Що варто відвідати насамперед?

В.: У цій подорожі ми відвідали три країни: Намібію, Південно-Африканську республіку та Есватіні (колишній Свазіленд – ред.). Було також бажання відвідати Лесото, проте нас зупинила вартість візи для українців — $150, тому вирішили дочекатись, поки буде впроваджено безвізовий режим із королівством.

Ми прилетіли в Кейптаун, ПАР, де орендували автомобіль. Далі наш шлях лежав на північ — до Намібії. В цій країні ми відвідали каньйон річки Фіш, пустелю Наміб, берег Скелетів, колонію морських тюленів Кейп Кросс, гори Шпіцкоппе та столицю — місто Віндхук.

Після Намібії ми знову поїхали до ПАР, де відвідали національний парк Крюгера, каньон річки Блайд, водоспади Аурагабіс та Мак-Мак, найвищий водоспад Африки — Тугела, багато пляжів Індійського та Атлантичного узбережжя, а також постояли на найпівденнішій точці африканського континету – мисі Гольчастому.

Місцевість цих країн дуже різноманітна, і кожне місце, що ми відвідали, варте уваги. Складно виділити щось одне, проте в Намібії мене найбільш вразила пустеля Наміб та долина засохлих дерев Dead Vlei, а в ПАР я із посмішкою згадую сафарі в Крюгер-парку: враження того дня перенесли мене у програми мого дитинства з каналу Animal Planet.

П.: Чи довелось Вам звертатися по допомогу до українських дипломатичних представництв, і з якими результатами?

В.: На щастя, з нами не було ніяких критичних ситуацій, тому подібна допомога була неактуальною.

П.: Чи помітна різниця в рівні життя між Намібією, ПАР та іншими державами? 

В.: У даному регіоні ПАР — найрозвинутіша економіка, що входить у ТОП-20 економік світу. Рівень життя тут, на перший погляд, високий. Ви обов’язково звернете увагу на гарні дороги, громадський простір у великих містах, розвинуту промисловість і великі річкові і морські порти, потужний аграрний сектор. Проте, на даному етапі Південно-Африканська республіка переживає глибоку кризу, рівень безробіття в країні катастрофічно високий, ми спостерігали величезні черги громадян, що вишукувались до відділів локальних Центрів Зайнятості. У малих містах, а надто — в селах, рівень життя нижчий, і люди помітно бідніші.

Намібія тривалий час перебувала під управлінням ПАР, і лише в 1990 році отримала незалежність. Але навіть і сьогодні дуже відчувається вплив Південноафриканської Республіки на економіку країни: у супермаркетах більшість продуктів — імпорт з ПАР, в Намібії можна практично будь-де розрахуватись як намібійськими доларами, так і африканськими рандами, і це також багато про що свідчить. У розмові з місцевим фермером ми дізнались, що аграрну продукцію з Намібії імпортують в ПАР для обробки і створення готового продукту, який потім імпортують назад у Намібію.

Есватіні – дуже цікавий приклад. Під час в’їзду в це маленьке королівство, ми познайомились із родиною білих африканців, що їхали з ПАР в Есватіні на роботу. Вдумайтесь: трудові мігранти з ПАР їдуть в Свазіленд працювати. Звучить дещо сюрреалістично. Проте, це не єдиний випадок, про який мені відомо, коли африканці виїжджають в Есватіні з різних причин: дехто з міркувань безпеки, дехто тому, що економіка цієї держави активно розвивається, а отже тут більше можливостей розпочати власний бізнес, конкуренція нижча, ніж в розвинутій ПАР.

П.: Що Вас найбільше вразило?

В.: Вражає, як люди виживають в умовах майже тотальної відсутності опадів. На північному заході ПАР, і далі в Намібії, на територіях, що займає пустеля Наміб, річна кількість опадів не перевищує 300 мм, а в деяких місцях — і ще менше. Тут справді розумієш цінність води, і невимушено економиш ще більше. Ми багато переміщались ґрунтовими дорогами, і авто було повністю покрите пилом. Хотілося помити машину, але ми усвідомлювали, що такі заходи не матимуть належної ефективності, бо доріг з твердим покриттям не так вже й багато. До того ж, витрачати цінний ресурс, що буквально символізує тут життя, ми не могли наважитись. Ми вийшли з положення завдяки засобам, що подають тиск для накачки шин. Такі були на кожній заправці, тож в нас мало не щодня була «суха мийка». Місцеві дивились на нас здивовано, проте із повагою у погляді.

П.: Які особливості менталітету місцевих жителів найбільш помітні у порівнянні з українцями?

В.: Після подорожі по Намібії та ПАР починаєш відслідковувати моменти у поведінці мешканців, які, скоріш за все, дісталися “у спадок” від колоніального минулого цих регіонів. Наприклад, кожна людина, з якою ви матимете контакт, – чи це касир в супермаркеті, чи оператор на заправці, чи офіцер на митному кордоні – обов’язково поцікавиться “How are you?”, щоправда без особливого інтересу до вашої відповіді 🙂 На кожній заправці хлопці обов’язково будуть мити вам всі вікна – тут не прийнято, щоб водій сам цим займався. Звичайно, після таких послуг кожен просить у вас tips, чайові, за свою роботу, навіть якщо ви таку послугу не замовляли.

Інша особливість місцевих жителів – у їхній повільності. Тут різниця порівняно із українцями відчувається вкрай гостро, особливо під час спілкування з касирами магазинів. Складно уявити собі африканку, яка буде сканувати товар зі швидкістю касира АТБ 🙂

Мене також вразило відношення африканців до питань екології і захисту довкілля. Точніше сказати, повне ігнорування цієї проблеми. Тут не просто беруть поліетиленовий кульочок на касі – ніхто навіть не задумується, чи він потрібен. Здається, ми були єдині, хто першим ділом казав касиру, що пакет не потрібен. Іноді доходить до абсурду – ми бачили дівчину, що купувала газету, і попросила касира дати їй кульок для її покупки.

П.: Чи бували Ви у великих містах – Преторії, Йоханнесбурзі? Які враження від них? 

В.: Ми прилетіли в Кейптаун, і одразу з нього поїхали на північ. Саме місто виглядає досить непогано, класне враження справляють дороги хорошої якості і відносна чистота. Але мене вразила велика кількість нетрів, що розкинулись на кілометри, на виїзді із Кейпатуна.

Нам говорили, що на під’їзді до Йоханнесбурга нетрі простираються на десятки кілометрів, проте ми не побачили там нічого подібного. Це зайвий раз підтверджує, що найкраща перевірка чуток – побачити на власні очі.

П.: Чи відчували себе в безпеці?

В.: Я читала багато неоднозначної інформації про безпеку в тому регіоні взагалі, і у великих містах ПАР зокрема. На щастя, ми не відчули на собі якихось небезпечних моментів, проте і маршрут, про всяк випадок, був побудований так, щоб оминати великі міста із дурним авторитетом, як то Йоханнесбург чи Преторія. Тому я не можу стверджувати, що питання безпеки тут стоїть гостро.

Ми відвідали найбільший морський порт ПАР – Дурбан, якраз заїхали туди вже ввечері, і прогулялись містом. Ми були вражені міксом колоніальної архітектури, новітньої забудови та комфортного міського простору із великою кількістю зелених зон і парків. Набережна Дурбана – місце зустрічі місцевих мешканців, ввечері перетворюється на біговий майданчик. Так, Дурбан – чи не єдине місто в ПАР, у якому нам вдалося побачити людей, що вийшли на пробіжку, а ось стати свідками такого явища у темну пору доби взагалі було дивно. Тому ми зробили висновок, що Дурбан – доволі безпечне місто.

Загалом, як і у всіх подорожах, ми притримуємось базових правил безпеки. Наприклад, закривати авто, коли полишаєш його. Не тримати на видному місці цінні речі, не залишати їх в машині, не паркувати авто в надто тихих і безлюдних вулицях – краще на якомусь бульварі під яскравим ліхтарем, ще краще – щоб авто було в полі зору поліцейських. Бути обережним у темну пору доби на вулицях міст, не вступати в конфлікти із місцевими, і розуміти, що ми гості тут, і не варто вимагати від них поведінки, що не характерна для їхніх традицій.

Також, говорячи про безпеку, необхідно згадати про тварин, бо в цьому регіоні вони – ваші безпосередні сусіди. Наприклад, багато доріг огороджені парканами, щоб тварини не могли вибігати на дорогу. Проте деяким косулям, гієнам чи зайцям це вдається. Тож переміщаючись у темну пору доби необхідно бути більш уважним, щоб не наїхати на звірів. У кемпінгах, де ми зупинялися, також завжди були паркани – від тварин.

П.: Ви проводили зустрічі у Сумах (книгарня “Є), у Києві. Скільки людей зацікавилось? Які головні міфи доводиться розвіювати?

В.: Чесно кажучи, я дуже нервувала перед зустріччю в Сумах, бо до останнього не була впевнена, що прийде хтось, крім моїх подруг. Проте, мої страхи виявилися марними і на захід завітали приблизно 20-25 людей. Деяким навіть не вистачило стільців, бо зала Книгарні “Є” в Сумах доволі маленька. Зустріч пройшла в дружній атмосфері, і найчастіше питання, яке задають люди, це «Чи треба робити якісь щеплення?» І чомусь кожного разу дивуються моїй негативній відповіді. Так, ці країни не входять в зону епідеміологічного ризику, і наявність чи відсутність щеплення не може стати приводом відмовити вам у в’їзді.

У Києві ситуація дещо інша. Я вже не раз виступала перед цією аудиторією – слухачами Вечірньої Школи Подорожей, і знаю багатьох з тих, хто відвідує подібні заходи. Серед гостей дуже багато таких самих мандрівників, як і я, тому і питання, що звучать під час розмови, носять більш практичний характер: «Де жили? Чи є якісь особливості в місцевій кухні? Що із громадським транспортом?». На зустріч в Києві завітали 65 людей, і це, мабуть, був мій особистий рекорд із виступу перед такого розміру аудиторією.

П.: Африканська бідність – стереотип чи реальність?

В.: ПАР – найбільш розвинена африканська держава. Тут немає бідності в тому вигляді, як її можуть уявляти більшість людей – тут не бігають вулицями босі і голі діти. Проте, як і в будь-якій іншій країні світу, є різні верстви населення, та різні регіони, і диверсифікація за рівнем життя тут дуже помітна. Тут можна побачити і багато безробітних, що стоять в черзі до Центру зайнятості, у великих містах можна побачити безхатченків та жебраків (як правило, це чорношкірі люди). Але нас дуже вразив один білий чоловік, що підійшов попросити грошей у міському парку Кейптауна.

П.: Чи помітна в ПАР ворожнеча між різними етнічними групами?

В.: Ми не помітили під час подорожі якихось ознак ворожнечі, проте вразив інший факт: ми не помічали взаємодії між чорними і білими на рівні дружніх стосунків. Тобто, якщо ви бачите компанію, то це або всі білі, або всі чорні, немає змішаних компаній, немає змішаних пар. Це дивує. Вони не взаємодіють між собою.

П.:  Як щодо доріг, інфраструктури? На рівні України, краще чи гірше?

В.: Не можу сказати, краще чи гірше. Тут по-іншому. У Намібії, наприклад, доріг із твердим покриттям лише 15% від усієї мережі. Тобто, лише 5-6 асфальтованих автобанів, що прокладені транзитом з півдня на північ, і зі сходу на захід країни – до океану. Решта доріг – ґрунтові. Проте, завдяки посушливому клімату, вони у більш-менш гарному стані, деякі дозволяють переміщатись доволі швидко.

У ПАР трохи більше асфальтованих доріг, і це може бути пов’язано з активним розвитком промисловості, видобувної галузі та аграрного сектору. Але і ґрунтових доріг також багато. Я вже казала раніше, що майже щодня нам доводилось чистити авто від пилу, яким воно вкривалось від подібних переїздів.

А ось із громадським транспортом тут досить складно, він майже відсутній, тому місцеві мешканці переміщаються на автомобілях. І дуже поширений автостоп для тих, у кого авта немає. На жаль, не можу сказати нічого про громадський транспорт у великих містах, бо ми не користувались. Але міжміське сполучення в основному відбувається на маленьких бусиках, типу наших маршрутних таксі.

П.: Порівняння з іншими регіонами – Європи, Азії…

В.: Кожен регіон світу унікальний, і не схожий на інший. Тому людям і подобається подорожувати по світу, порівнюючи як живуть інші на різних континентах.

В той же час у регіоні Південної Африки та Намібії дуже сильно відчувається вплив європейських колонізаторів.

П.: Як часто спілкувались з місцевими жителями? Чи знають вони щось про Україну?

В.: Знання місцевих жителів про Україну можуть бути діаметрально протилежними, і це часто нас смішило. Наприклад, на прикордонному пункті ПАР-Намібія у місті Violsdrif офіцер, після огляду нашої автівки, тримав у руках наші паспорти і запитав, чи це Україна знаходиться у Північній Африці?

Проте, якось ми ночували в хостелі у місті Віндхук (Намібія), і хазяїн нашої тимчасової домівки цікавився, як зараз ситуація на Донбасі, і чи продовжуються військовий конфлікт. Він був чи не найобізнанішим в політичних новинах світу з усіх, кого ми зустрічали. У його вітальні весь ранок були ввімкнені новини CNN.

Під час проходження прикордонного контролю на в’їзд до королівства Есватіні ми познайомились із родиною білих африканців. Як виявилось, їх батько, якому на вигляд було років 70, знав про Україну дещо. Основні його асоціації можна було виразити словами «Кличко», «Шевченко». Ми також порекомендували їм подивитись серіал «Чорнобиль», який навесні 2019 року транслювався на наших ТБ-каналах.

Решту наших розмов із місцевими найчастіше звучало питання «Україна? А де це?».

Інтервю провів експерт ЦДА Юрій Олійник

Related Post

Leave a comment

Your email address will not be published. Required fields are marked *