9653026652_dc7b148275_b

На сьогоднішній день у політичній науці побутує думка про те, що етнічна карта сучасної Африки нагадує Європу першої половини ХІХ століття. Мається на увазі, що на континенті до цього часу продовжується націєтворення. Але останні етнічні конфлікти в Демократичній Республіці Конго та Ефіопії свідчать про те, що даний процес поступово заходить у глухий кут. Більшість африканських держав отримало незалежність у 60-х рр. ХХ століття, проте в жодній з них об’єктивно не сформувалася спільнота, яку з наукової точки зору можна охарактеризувати як націю. Це стосується навіть небагатьох моноетнічних країн (в яких понад 90% населення є представниками однієї етнічної спільноти), наприклад, Лесото та Свазіленд. Хоча слід зауважити, що останні все ж мають цілком пристойні шанси утворити етнічні нації, оскільки це зумовлюється гомогенністю їхніх суспільств та компактністю розселення.

         Зовсім інша ситуація спостерігається в більшості інших африканських держав. Наприклад, у таких як Демократична Республіка Конго, Ефіопія, Камерун, Мавританія, Малі, Нігерія, Південний Судан та Центральноафриканська Республіка відсутній не лише абсолютно чисельно домінуючий етнос (більше 50% населення), а й титульний. Якщо звернути увагу, жодна з вище наведених назв не асоціюється з певною місцевою спільнотою. Вони мають або історичне, або географічне походження. Відповідно, раніше перелічені назви є певним штучним конструктом, який вказує на потребу в розбудові націй політичних. Тобто, таких спільнот, у межах яких зберігатимуться етнічні, навіть певні мовні, культурні та релігійні відмінності, але в той же час існуватиме усвідомлення власної єдності. Класичними прикладами політичних націй, як відомо, є США та Швейцарія. Але більш показовим у даному випадку є Сінгапур – конгломерат китайців, малайців та індійців (перш за все, тамілів).

         Проте слід зауважити, що все ж у всіх вище трьох наведених прикладах присутній чисельно та культурно домінуючий етнос. Відповідно, в даних суспільствах існувало підґрунтя для об’єднання та утворення спільного організму. До того ж, варто враховувати такий фактор як політична воля. У Сінгапурі, США та Швейцарії домінуючий етнос поступався своїм абсолютним панівним становищем, визнаючи право на культурну самобутність інших.

         Саме політичне панування окремих етнічних груп (точніше, їхніх представників) у ряді поліетнічних держав Африки створює перешкоди утворенню політичних націй. У даному випадку спрацьовує класичний шміттівський поділ на ворога та друга. На африканському континенті фактично продовжують в тому чи іншому вигляді зберігатися етнократії – політичні режими, за яких вся повнота влади концентрується в руках представників домінуючої етнічної спільноти.  Причому, панування може бути суто політичним і абсолютно не обумовлюватися чисельною перевагою, наприклад, як в Ефіопії (тиграй) та Мавританії (білі бербери). Така ситуація є найбільш небезпечної, тому що кількісно домінуючий етнос (в Ефіопії – оромо, а в Мавританії – чорні бербери) закономірно в той чи інший спосіб вимагатимуть розширення свого політичного становища. Наприклад, варто згадати початок трансляції BBC мовою оромо у вересні 2017 року. На перший погляд, дана подія не здається важливою та суттєвою. Але насправді для багатьох представників цього етносу вона має виняткове значення, оскільки оромо можуть отримувати інформацію не лише від Ефіопського національного радіо, а й мати доступ до значно ширшого пласту повідомлень. Особливо слід звернути увагу на те, що представники сомалі, етносу з яким конфліктують оромо, давно слухали радіо власною мовою. При цьому сомалі складають лише 6,2 % населення Ефіопії, проти 34,4 % оромо.

         Повертаючись до основної проблематики, можна констатувати, що в більшості поліетнічних африканських держав спостерігається таке явище як інституційна неспроможність. Однією з її причин є етнократичний характер місцевих політичних режимів. Наприклад, у тих же Демократичній Республіці Конго та Центральноафриканській Республіці правлячі еліти спираються майже виключно на етноси свого походження (в останній додається релігійний чинник). Враховуючи гетерогенність населення вище зазначених держав, можна зробити висновок, що таке вузьке орієнтування не може забезпечити стабільного функціонування органів державної влади. Найбільш конкретним прикладом цього є нещодавні протести в Ефіопії, які стали логічним продовженням попередніх виступів у 2016 році, а також сутичок між оромо та сомалі. Хоча й слід зауважити, що не дивлячись на тотальне домінування в державі Революційно-демократичного фронту ефіопських народів (501 з 547 місць у нижній палаті парламенту Ефіопії), варто звернути увагу на те, що дана партія за своєю структурою не є загальнонаціональною. Вона є об’єднанням провідних партій амхара, тиграй, оромо та етносів регіону Південна Ефіопія. Тобто, виступає своєрідним механічним утворенням, яке демонструє штучний консенсус, міцність якого все частіше піддається сумніву шляхом масових акцій протесту.

         Відповідно, на африканському континенті складається патова ситуація. Створення етнічних націй не є можливим, оскільки населення тотальної більшості країн не є моноетнічним. У свою чергу виникнення політичних націй, які могли б посилити інституційну структуру, а отже і стабільність поліетнічних держав, теж неможливе, оскільки в багатьох з них ціла низка етносів зазнає прихованої політичної сегрегації. Поглиблення етнічного протистояння в Африці може цілком призвести до утворення нових держав. Останнім прикладом є проголошення незалежності Південного Судану в 2011 році. Але розпад таких держав як Демократична Республіка Конго та Ефіопія не знімає проблему розбудови етнічної чи політичної нації. Справа в тому, що кордони більшості сучасних африканських держав сформовані в ході колоніальних війн. Відповідно, доволі часто вони не враховували межі розселення тієї чи іншої етнічної групи. Наприклад, представники етносу тиграй складають 55 % населення Еритреї. Тому в разі гіпотетичного утворення власної національної держави згаданим етносом на території Ефіопії, цілком логічно постане питання щодо його повного об’єднання в межах одного організму. І таких прикладів можна навести безліч.

Таким чином, слід констатувати, що теперішні етнічні конфлікти, які в деяких країнах підкріплюються мовною (Камерун) та релігійною складовою (Нігерія, Центральноафриканська Республіка) є меншим злом. Чинна ситуація є своєрідним статус-кво, до того ж доволі хитким. Виникнення на африканському континенті держав на основі етнічних націй означатиме посилення сепаратистських та іредентистських процесів, які здатні повністю перекроїти існуючу політичну карту.

Андрій Рудик, аспірант Київського національного університету імені Тараса Шевченка, філософський факультет, спеціальність “Політологія”.

 

Поділитися в соцмережах:


Related Post