В Демократичній Республіці Конго, як і в Україні, є регіони, де незаконні військові формування підтримуються сусідньою країною. Це теж Схід країни. В Україні конфлікт триває більше року. В Конго – більше двадцяти років і кінця досі не видно.

Зони конфлікту в КонгоТривалі громадянські війни в Субсахарській Африці в останні десятиліття нарощують інтенсивність, виходять за межі окремих країн. Одна з найнестабільніших країн регіону – Демократична Республіка Конго, на Сході якої триває багатолітній збройний конфлікт між військовими групами за сфери впливу.

Зараз у східних провінціях присутні миротворці ООН. Серед них – і український вертолітний підрозділ, що базується в місті Гома (біля кордону з Руандою).

ДР Конго – одна з найбільших в Африці держав як за територіальним, так і демографічним виміром. Її площа – 2,3 млн. кв. км, що майже як чотири України, в Африці за розмірами поступається лише Алжиру. Населення – 78 мільйонів людей. Країна багата природними ресурсами – лісами, покладами вугілля, мінералами – зокрема, чи не найбільше у світі уранових руд та запасів рідкоземельного колумбіту-танталіту (колтану).

Незалежність від Бельгії формально отримала у 1960 році, проте бельгійці, не бажаючи позбуватися доступу до природніх ресурсів, підтримали військовий конфлікт південної провінції Шаба, де була проголошена незалежна держава Катанга. П’ять років в країні тривала кривава громадянська війна, доки у 1965 році генерал Жозеф Мобуту не здійснив військовий переворот, встановивши режим диктатури, котрий товаришував з країнами Заходу.

Сесе Секо Мобуту, лідер ДРК 1965-1997 рр.

Вигнані з Катанги сепаратисти осіли в Анголі, де підтримали соціалістичний Народний рух за визволення Анголи. Останній, фактично, з 1975 року править в країні. Тому влада Анголи допомогла конголезьким сепаратистам у 1977-1978 роках організувати збройні повстання. Мобуту переміг завдяки військовій підтримці військ Франції, Бельгії та Марокко.

Фактор Руанди

З початку 1990х років у віддалених від Кіншаси регіонах починають виникати сепаратистські рухи, що воюють між собою та урядовими військами. Після геноциду в Руанді у 1994 році його винуватці хуту, котрі вбили сотні тисяч тутсі, втекли за кордон на територію Демократичної Республіки Конго, переховуючись від правосуддя. Сотні тисяч руандійських переселенців вступили в конфлікт з місцевими тутсі. При цьому центральна влада не втручалася у конфлікт.

Постгеноцидна влада Руанди на чолі з тутсі Полем Кагаме вирішила втрутитись і підтримала нашвидкоруч створений Альянс Демократичних Сил, що організував повстання у східній провінції ДРК – Південному Ківу. Очолив повстання Лоран Дезіре-Кабіла – колишній лідер невизнаної маоїстської державки, розгромленої в 1988 столичним урядом Кіншаси. Під час конголезької війни 1997 року повстанці, за підтримки Уганди і Руанди, захопили столицю Кіншасу, скинувши диктатора Мобуту Сесе-Секо. Президентом став Лоран Кабіла, однак вибори не проводились, з огляду на неможливість в бойових умовах.

Нинішній Президент Руанди Поль Кагаме разом з дружиною вшановують пам’ять жертв геноциду. Кігалі, 2015

Перша Африканська війна

Після намагань Лорана Кабіли відсунути руандійські та угандійські кадри з армії, фактичні окупанти розпочали на чолі з генералом Жан-П’єром Ондеканом новий конфлікт – Другу конголезьку війну (1998-2002 роки). Ця війна вперше на континенті охопила десяток країн, тому її також називають Першою Африканською війною.

Перша Африканська війна

Перша Африканська війна

Уряд Кабіли підтримали Ангола, Зімбабве, Намібія, Судан та Чад, а також “Інтерахавме” – загони хуту, які звинувачувались в етнічних чистках тутсі у Руанді в 1994 році. Повстанців Ондекана підтримали Руанда, Бурунді та Уганда, а також створений Визвольний Рух Конго — креатура Уганди. Кабілі особливо допомогли регулярні підрозділи Анголи, Зімбабве та авіація Судану. Як не дивно, трьом маленьким країнам, союзникам повстанців, попри взаємні конфлікти, все ж вдалось стримати сили ворожих армій. Головна причина успіху – в професійних якостях руандійської армії, яка вважається найкращою на континенті завдяки американській підтримці.

Війна офіційно завершилась перемир’ям у Преторії у 2002 році на умовах виведення руандійської армії, роззброєння загонів хуту, визнання організацій тутсі, і надання генералу Ондекану поста міністра оборони нового тимчасового уряду ДРК. Обидві сторони були незадоволені компромісом, і нові збройні протистояння невдовзі знову відновилися.

Поновлення конфліктів

Після вбивства Лорана Кабіли в січні 2001 року  у Конго при владі залишився його клан, очолений сином Жозефом Кабілою. У 2006 році була проведена федеративна реформа, що дала більші можливості для впливу регіональних еліт.

Але війна, попри договори, фактично продовжилась, в основному на сході країни, у провінціях Ітурі та Ківу, котрі прилягають до кордонів Уганди, Руанди та Бурунді.

Президент Жозеф Кабіла, син вбитого президента-попередника Лорана Кабіли

В 2003 році кілька тисяч людей загинули в провінції Ітурі, де боролись племена ленду і хема. Конфлікт почався з руандійського геноциду, коли ленду підтримали тутсі, а хема, відповідно, – хуту.

У 2008 році хуту повстали на чолі з генералом Лораном Нкундою. В результаті загинули понад 200 тисяч місцевих жителів різних національностей (багато від нестачі продовольства). Представники хуту та тутсі (як місцевих тутсі – так званих баньямулеле, так і біженців тутсі часів геноциду двох народів) концентруються в регіоні Ківу – головному джерелі напруги. Повстанці лякають біженців тутсі повторенням геноциду та помстою хуту, яких нібито підтримує Кіншаса. Агітація проти хуту посилюється за сприяння Руанди.

Попри неодноразові спроби демократизувати політичний режим і стабілізувати ситуацію (проведення парламентських виборів у 2012 за участі іноземних спостерігачів і з безпрецедентно малим рівнем фальсифікацій) – ситуація залишається складною. Урядові війська ДРК залишаються недієздатними, а антиурядові військові угрупування в Ківу продовжуються маргіналізовуватися. Залишки військової структури конголезького диктатора Мобуту Сесе-Секо були знищені під час двох конголезьких воєн, коли країна стал призом в боротьбі зовнішніх сил, і за десяток років майже нічого не вийшло зробити.

Щоразу між конфліктами укладались численні перемир’я з різними групами на сході Конго. Але щоразу повстанці організують нові рухи, чи просто розривають домовленості.

В 2014 році Організації Об’єднаних Націй довелось піти на безпрецедентні кроки – дозволити миротворчим контингентам брати участь у прямих бойових зіткненнях на боці центрального уряду ДРК.

Станом на сьогодні головна загроза походить від “Руху 23 березня”, який базується біля кордону з Руандою в провінції Північне Ківу. Хоча вони налічують ледве три тисячі бойовиків, армія ДР Конго відступила. Навіть наступ міжнародних сил не може їх повністю знищити.

Повстанець руху М-23

Невтручання США

Партизани майже задарма продають мінеральні ресурси (зокрема колтан, який незамінний для комп’ютерної техніки) в обмін на зброю. Однак це лише вершина айсбергу. Недарма головні протистояння точаться біля кордону Руанди. Повстанців частково фінансує та допомагає військовим інструктажем влада Руанди. Йдеться не просто про остаточне знищення опозиціонерів хуту, що з 1994 проживають в Конго. Саме існування стабільної ДРК перетворює маленьку Руанду на залежного лімітрофа. А зараз руандійська влада впливає на політику всього регіону.

Чому міжнародне товариство, ООН, не вплине на президента Руанди Поля Кагаме, щоб він припинив допомогу повстанським рухам в регіоні? Відповідь проста – захист США. Руанда – найбільш проамериканський гравець в регіону, що захищає стратегічний район Великих озер від конкурентів.

Насамперед йдеться про китайців, що дружать як з сусідньою Танзанією, так і центральним урядом ДР Конго. Пекін скуповує шахти та сільськогосподарські угіддя, вкладає інвестиції в дороги і залізниці. З іншого боку, відсунута на другий план Франція, що до 1994 активно впливала на регіон, а зараз її можливості надто скорочені. І хоча ми не бачимо численних американських баз, їх заміняє руандійська армія – найсильніша в регіоні.

Спільне фото Обами з дружиною та Поля Кагаме з дочкою. 2014

Юрій Олійник

Поділитися в соцмережах:


Related Post